Про професійний вибір, сучасне сімейної медицини та свої мрії відверто з сімейною лікаркою, терапевткою Ніжинської міської амбулаторії ЗПСМ №9 Іриною Степою
Шкільна «золота» медалістка з Великої Кошелівки Ірина Легеза довго не вагалася, обираючи собі майбутній фах, бо завжди знала, що це буде педагогіка або медицина. Передаючи власні отримані знання й виховуючи молоде покоління, піклуючись про здоров’я людей, лікуючи їх та займаючись профілактикою захворювань, саме ці професії, на її переконливу думку, є найважливішими у суспільстві, а фахівці у цих сферах високим рівнем відповідальності, значним запасом знань та вмінь й бути максимально відданими своїй справі. Ось, скажімо, як її мама Тетяна Миколаївна Легеза, яка все своє професійне життя присвятила школі та дітям, працюючи спочатку у їхній Великокошелівській школі, а згодом, після її закриття - у Ніжинській гімназії №15 «Основа».
Утім, успішно пройшовши тестування ЗНО, Ірина віддала перевагу саме медичному вузу. Та чи не поспішила зі своїм вибором, чи не пошкодувала, що замість галасливої шкільної родини обрала лікувальний заклад? – з цього почалася наша розмова з терапевткою, сімейною лікаркою Ніжинської міської амбулаторії ЗПСМ №9 Іриною Миколаївною СТЕПОЮ:
-Може це звучатиме трохи дивно, але з кожним роком я дедалі більше закохуюся у свою професію, щоразу відкриваючи її для себе по новому. Спочатку це було наше близьке знайомство - під навчання за спеціальністю «Лікувальна справа» у медінституті Сумського державного університету й післядипломної освіти у Національному університеті охорони здоров’я України імені ПЛ. Шупіка. Затим здобуття навичок практичної роботи під наставництвом досвідчених фахівців у ході проходження інтернатури у провідних лікувальних закладах Києва та Чернігова. Потім була перша самостійна посада лікаря-терапевта у КНП «Носівська районна лікарня імені Федора Примака» й тепер ось нинішня - вже у колективі нашої міської амбулаторії №9.
-Працювали з людьми непросто, особливо з тими, хто йде до Вас зі своїм болем у надії на швидке одужання. Ось в очікуванні інтерв’ю у коридорі амбулаторії звернула увагу на одного з пацієнтів у черзі, який голосно обурювався, що Ви занадто багато уваги приділяли попередній відвідувачці. Було помітно, що своє невдоволення чоловікові дуже хотілося перенести й до Вашого кабінету. Однак була приємно здивована, що після прийому він вийшов з усмішкою на обличчі. Що Ви з ним зробили?
- Ми щодня приймаємо від двадцяти до тридцяти пацієнтів, серед яких чимало й ось таких нетерплячих. Того чоловіка треба було направити на кардіограму, а до мене на прийом саме зайшла коліжанка, теж моя декларантка - уявіть собі, медики теж інколи себе погано почувають, часто навіть хворіють – а він подумав, що ми просто розмовляємо. Я це йому й пояснила, оглянула, оцінила загальний стан, поставила діагноз та виписала направлення до спеціаліста. Ось і все…
-Виходить, що Ви ще не тільки терапевтка, а ще й психологиня…
-Ми всі тут трішечки психологи, інакше не можна. У амбулаторії я працюю з 2021 року, прийшла у колектив якраз у розпал пандемії. На той час багато людей, налякані коронавірусом, навіть симптоми звичайної застуди сприймали за смертельно небезпечну інфекцію, були у відчаї через власну страх та безпомічність перед хворобою. Дехто переступав поріг кабінету вже із, на його переконливу думку, достатнім багажем власних, почерпнутих з інтернету та соціальних мереж знань про лікування цього небезпечного захворювання. За подібних обставин людям потрібна була не тільки медикаментозна, а й психологічна підтримка. Тут недостатньо працювати з пацієнтом суто за універсальним для усіх пацієнтів клінічним протоколом. Мусимо розуміти, що правильний діагноз та лікування у багатьох випадках залежить не тільки від збору анамнезу, проведення огляду, вимірювання тиску, пульсу та інших показників, призначення лабораторних обстежень й індивідуальних планів лікування чи направлення до вузьких спеціалістів тощо. Лікарі сімейної медицини мають перш за все налагодити зі своїми пацієнтами довірливі стосунки, бути для них більше, ніж просто лікарем. Без взаємної поваги й довіри одне до одного ми не зможемо докопатися до справжньої суті хвороби, яка може заключатися у чому завгодно – генетиці чи спадковості, фізичному, нервовому чи емоційному виснаженні пацієнта, стресовій ситуації, що відбувається у їхній родині тощо. Й тільки тоді призначити лікування чи за потреби передати їх у руки вузькопрофільних спеціалістів…
-З якими захворюваннями люди звертаються до Вас найчастіше?
- Багато з них є традиційними: це серцево-судинні захворювання, сезонні простудні хвороби та захворювання опорно-рухової системи, онкологія, неврози, депресії. Гадаю, що багато з них зараз пов’язано зі стресовістю, постійними хвилюваннями та переживаннями через військові дії, повітряні тривоги, шахедні та ракетні атаки тощо…
-Ірино Миколаївно, яким для Вас, як для лікарки, був початок повномасштабного вторгнення?
-Того дня я мала виходити на другу зміну. Про початок війни мені повідомив чоловік, він працює поліцейським. Звісно, спочатку була розгубленість, нерозуміння та неприйняття ситуації, страх за маленьку донечку, але… Треба було збиратися і йти на роботу. І так зробили всі наші співробітники. Жоден не покинув своїх пацієнтів, не виїхав за межі країни, не втік. Ми продовжували у штатному режимі приймати своїх пацієнтів, ходити та їздити на виклики, консультувати у телефонному режимі тих, хто був за межами міста - на той час у мене вже були декларанти були не тільки з Ніжина, а й з Ічнянської, Вертіївської та інших навколишніх громад. Мені здається, що ті емоційні переживання, фінансові й матеріальні труднощі та проблеми навіть зміцнили колектив, зробили його єдиним монолітом, у якому один за всіх і всі за одного, де радість когось одного передається усім, а труднощі та проблеми розділяються на всіх і від того стають не такими непідйомними…
-А зараз?
-І зараз теж. Я дуже вдячна за це нашій директорці Оксані Андріївні Калініченко, яка зуміла саме так організувати роботу колективу, сприяла створенню саме таку хорошої та здорової атмосфери, усім своїм колегам та коліжанкам. Я ж сюди не по знайомству потрапила. На той час я працювала лікарем-терапевтом у Носівській лікарні. Та через маленьку донечку їздити щодня у сусіднє місто було не надто зручно. Тож прийшла до Оксани Андріївни, бо знала, що тут з'явилася вільна вакансія, і вже за кілька днів приступила до своїх обов’язків. І жодного разу про це не пошкодувала…
-Ірино Миколаївно, а давайте на завершення розмови кілька бліц-запитань…
-З радістю…
-Ваше хобі?
-Книги. Люблю читати, маю невелику власну бібліотеку. Колись писала вірші, кілька навіть увійшли до збірки «Стежками до Шевченка».
-Куди б відправилися у подорож по Україні?
-У Суми. Дуже хочу показати його донечці. Це місто моєї студентської юності й воно з перших днів нашого знайомства полонило мене своєю красою, архітектурою, неймовірної кількістю парків, квітів, зелені. Зараз мені нестерпно боляче, що сьогодні місто та його мешканці так потерпають від рашистських шахедів та ракетних ударів.
-Ким би стали у медицині, якби не терапевткою?
-Можливо, обрала б педіатрію. Колись, ще у дитинстві, мріяла, що буду лікувати тварин.
-Чи доводилося надавати невідкладну допомогу прямо на вулиці?
-Думаю, що такі випадки трапляються майже у кожного, хто пов’язаний з медициною. Не пройду повз, навіть якщо це алкогольна інтоксикація. А так до мене часто звертаються сусіди, друзі, рідні – зробити ін’єкцію, проконсультувати з приводу якихось тривожних хворобливих симптомів, нових ліків тощо. Часто телефонують декларанти-військові, особливо ті, у кого є якісь хронічні захворювання – просять пояснити дію тих чи інших препаратів, які їм поставляють волонтери…
-Які бачите переваги та недоліки у професії сімейного лікаря?
-З переваг, як я вже казала, це індивідуальний підхід до пацієнта, довіра та комфорт, економія та зручність – сімейний лікар має знати історію здоров’я сім’ї, що дозволяє надавати більш точні медичні рекомендації та проводити профілактику захворювань. Стосовно недоліків, які, мабуть, хотілося б виправити, то в ідеалі, думаю, було б непогано зменшити кількість декларантів на одного лікаря. Тоді б лікарі могли частіше бувати в родинах своїх декларантів не тільки з метою поглибленого вивчення історії здоров’я своїх декларантів, а й вести активну роботу щодо профілактики захворювань. Маю ще й побажання: дуже хотілося, щоб у сімейну медицину йшло більше молодих спеціалістів, бо молодь – це завжди прагнення чогось нового, прогресивного, цікавого, неординарного, що у поєднанні з досвідом та глибокими фаховими знаннями й навичками своїх старших та досвідчених колег обов’язково сприятиме ефективному результату…
-Дякую за розмову.
Записала Катерина ГАВРИШ. На знімку: Ірина СТЕПА.
