15 березня поблизу Мар’їнки на Донеччині під час виконання бойового завдання загинув військовий льотчик, командир екіпажу вертольота 11-ї окремої бригади вертолітної ланки вертолітної ескадрильї Олександр Борис. Це було чотири тому, у 2022…
Два вертолітні борти на «тихих лапах» пробралися далеко у ворожий тил і «попрацювали» над його колоною. Вони розбили її вщент. Вертоліт, яким керував капітан Олександр Борис, знищив 15 одиниць ворожої техніки та близько 30 окупантів. Вже на шляху додому в борт Олександра влучила рашистська ракета, і зв’язок з ним обірвався. Другий борт ще зробив коло, ще повернувся назад, але у сірій млі березневого дня, що вже хилився до завершення, вони не знайшли борт Олександра. Були пошуки… Увечері того ж дня товариш Олександра сповістив: «Донеччина, задача повністю виконана…, ракета…». Мама Олександра вперто ставила одне й те ж питання: «Ви впевнені, що це Саша, може, це помилка?». У відповідь почула: «Там чотири тіла, це значить екіпаж…». Їх було четверо, наймолодший екіпаж вертолітної ескадрильї.
Поховали Олександра у рідному Ніжині, тепер йому назавжди буде 27.
Ще за життя Олександра Бориса було представлено до нагородження орденом Данила Галицького. Президент України підписав указ 16 березня – наступного дня після загибелі льотчика. Посмертно офіцера нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня і присвоїли йому звання майора. Згодом, відповідно до Указу Президента України №649/2023 від 29 вересня 2023 року, Олександру Борису було присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
А нещодавно побратими привезли Олександрові речі з Херсона. І там ще нагороди. Нагороди, про які він нічого не говорив рідним. Хлопці кажуть, то відзнаки за «секретні» завдання військового льотчика. Батькам — пишатися, що виростили мужню людину, та кожна нагорода обпікає руки й тисне на серце… Це їхній Саша, якому назавжди тільки 27.
“Тяжко... тримаєшся, стараєшся, але це біль такий, що не передати. Та й не хочу передавати комусь, хай його ніхто не відчує... Коли болить душа, ніякий фізичний біль не піде в порівняння. Я не знаю, що відповісти на твердження, що біль притупляється з часом... Насправді він трансформується у мільйони найтонших жал, що стережуть тебе повсюдно й повсякчасно. Оце на роботі десь хтось розказує, наприклад, про діток — і все, в мене перед очима мій Саша. Прийдеш додому, фото до рук і гортаєш ціле життя. Там він усміхнений і серйозний, щасливий і заклопотаний... Знаєте, кожна світлина тепер як двері, що пускають тебе у світ, якого вже немає на землі. До нас часто приїздять друзі Саші, його побратими. Дуже часто привозять ще фото з нашим сином. І кожне з них — це як нова зустріч, як нові слова, що не встигли сказати за життя. Пам'ятаю, як останнім часом він просив: «Мам, полеж біля мене». Я ляжу, обніму його. Він засне, повернеться, а потім мене обнімає за плечі. І ті обійми, його руки, його дихання я відчуваю і зараз. Тепер буває крізь сон відчуваю, наче хтось обіймає мене. Питаю: «Це ти, Саш?». Прокидаюся і навіть поворухнутися не можу. І знаєте, ну, наче от така хмаринка тепла поруч проходить. І тоді вже ніч позаочі... А приїздять його товариші, то разом згадуємо і навчання, і службу: і сміємося, і плачемо разом, та багато про що вони й досі мовчать... не можуть розказувати. 6 березня були роковини загибелі екіпажу, членом якого був Саша Чуйков. Я знаю цього хлопчика, він випускався разом з моїм Сашою. Ми тоді були на випускному в Харкові. А зараз дружина його Альона — вона тепер кондитер, займається благодійністю, збирає кошти на потреби ЗСУ. Влітку на стадіоні в Києві проходив футбольний матч у пам’ять про загиблих наших хлопчиків. Зустрілася з Альоною, обнялися. Дивлюся на неї... маленька така, дрібненька... а стільки сили в ній, стільки міці... і звідки це все… Я пишаюся такими людьми. Та ця гордість окутана в таке горе й біль, що кричати хочеться... Часто на свою адресу чую: «Так у вас є дитина друга, є онуки, все ж легше». Легше? У мене було і є дві дитини. Це як серце складається з двох половинок — не відділиш одну від іншої, не розірвеш. Хай у фото, хай у снах, хай у розповідях друзів і побратимів, хай у кожній хмаринці, кожній зірочці на небі – та мій син живе. Він для мене у черговому відрядженні, тільки це його завдання не має дати повернення...”, — ділиться мама Олександра, Світлана Борис.
Поки б’ється серце матері, доти жива пам’ять про її дитину. Багато втрат на полі битви. По-різному вшановують пам’ять про полеглих Захисників: про когось уже написано, відзнято, а про когось — жовто-блакитний прапор на вітрі. Прохання матері до всього нашого суспільства: згадуйте всіх, пишіть про всіх, бо всі вони — Герої! Це завдяки їм ми живемо. Повітряні тривоги, загрози, обстріли… і ми ще не на війні. А от вони свою війну пройшли, з честю і до кінця. Заради кожного з нас. Заради України вільної, і як би тавтологічно та дивно це не прозвучало — української!
Від мрії до останнього польоту
З дитинства Олександр клеїв і збирав різні моделі літаків — мріяв про них і небо. Після закінчення гімназії №3 в Ніжині, вступив до Чернігівського ліцею з підвищеною військово-фізичною підготовкою, був командиром відділення, віцесержантом. У 2011 році вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Ще бувши курсантом, був нагороджений медаллю за високі показники у навчанні. У 2016 році після випуску лейтенант Олександр Борис був направлений на службу льотчиком-штурманом ланки вертолітної ескадрильї до 11-ї окремої бригади армійської авіації в Чорнобаївці Херсонської області. У 2018 році отримав звання капітана. У 2019 році він став командиром вертольота, того ж року Олександра на рік направили до Демократичної Республіки Конго у складі миротворчої місії ООН. За це отримав пам’ятний нагрудний знак «Воїн-миротворець». Після повернення з Африки Олександр продовжив службу в Херсоні. 18 січня 2022 року він виїхав у чергове відрядження на схід країни. З перших днів повномасштабного вторгнення рф Олександр боронив Україну. З останнього свого вильоту він повернувся Героєм.
