Кожною збіркою своїх поезій А. Шкуліпа намагається «зачепити за живе» читача. У «Притчі про поезію» автор пише, що «приспав свою поезію на рік» (зрозуміло, за яких обставин), з якою по життю «задурманений ходив». Для нього поетичне слово – це «сильнодіюче кляте зілля», без якого «порожньо думкам», без якого він задихається, адже саме поезією може передати красу і силу, життєві проблеми кожного зокрема й України в цілому, відтворити історичне минуле й сучасність:
Просипайсь, моя поезіє, не спи!
Сто невдач мені підсунь, але, одначе,
Ще хоч раз мене собою засліпи
І подвой у грудях дихання гаряче.
Провідні мотиви збірки А. Шкуліпи «Навпроти» (Ніжин, вид. «Орхідея», 2022, видавець Василь Лук’яненко) – Україна і люди, Україна в людині, Україна в минулому і сьогоденні, бо «Українець – на витримку тест… Україна – не читана книга!». Ліричний герой збірки ладен віддати своє серце, аби воно «добром заколосилося» в людях, він залюблений у рідний край, «у світі найдорожчий», у курликання журавлів, у хвилювання прапорів на площах, у тріпотіння жайворонків.
Поетика назви «Навпроти» – багатовимірна, як і саме наше життя. У книжці у віршованій формі виписано, здається, все, що навпроти нас. Це і природні явища, і новітня війна, і героїчне минуле, і краса – як мальовничих краєвидів, які вже вкотре доводиться захищати ціною власного життя, так і внутрішня, суто людська, – на противагу жорстокості, віроломству, підступу, брехні.
У книзі, чи не вперше в українській літературі, подана двадцятитисячолітня історична глибина нашої землі і виводиться суто наш Мойсей-провідник – Даждь, із іменем якого наші предки й дійшли з історичних глибин аж до нинішніх днів, бо він озброїв нас найважливішим у житті – уміти діяти за будь-яких обставин, думати, метикувати врешті-решт, що й показують, до речі, доволі яскраво і винахідливо наші героїчні воїни на фронтах новітньої рашистсько-української війни.
Поема «Даждь» якраз і є прикладом того, наскільки правдоподібно-сучасною може ставати майже забута історія нашого народу.
Щоб везіння прийшло…
А чи щастя…
А чи мрії нарешті збулись…
Ми “Дай-Бог” прикликаємо часто
Там, де жили вже перепеклись.
Дай нам Бог…
Чи Даждьбог отой самий,
Що забувся, але не лишив…
Він ділами, як правив віками,
Так і править між звершень і див.
Ні, поема не на релігійну тематику, а на тему пошуків нашими предками тих священних істин, які допомогли нам пройти крізь тисячоліття. Вони й зараз надихають нас до життя, до активізації дій – і в найскрутніші миттєвості.
Підтвердженням тому – дуже зворушливий цикл посвят «Ніжинське сузір’я над Донбасом», який містить чотирнадцять поезій із короткою інформацією про героїв, які «пройшли із честю від пекла і до раю», загинули в боях із новітньою формою фашизму-нацизму. Наприклад, «Яка довкола все-таки весна!» (Тахіру Баширову, кавалеру ордена “За мужність”… Воїну, зранене серце якого зупинилося на Донбасі за місяць до тридцятиріччя. А без батька лишилися донька і син…), «А кращі – першими ідуть» (Янісу Лупіксу, кавалерові ордена “За мужність”… а сиротами залишилось троє дітей…), «Сльозою у смуту» (Олексієві Шепелюку, майору Збройних сил України, кавалеру ордена “За мужність”… А вдома залишилося п’ятеро дітей…). Кожна присвята розкриває горе родини й героїчну трагедію молодої людини, яка віддала найдорожче, «щоб з пекла до раю дорогу прокласти – услід журавлю»:
Вони – в душі…
Вони – у розумінні
І правди, і воістину добра…
Нова доба гряде у вознесінні
Над береги правічного Дніпра.
Поезії збірки «Навпроти» Анатолія Шкуліпи ліро-епічні, поєднують емоційний (ліричний) і розповідний (епічний) рівні – «Балада про дерево», «Даждь», «Історія портрета», «Навпроти», «Поглядом з окопу». Епічний рівень – це зображення подій, героїв і ситуацій, а ліричний – вираження почуття ліричного героя або оповідача:
Тут кожну мить порушення можливі.
І в білих хмарах скупчується грім.
То з неба полосне шрапнелі злива,
То з лісу снайпер звіда, що по чім.
А виявляється: життя – дрібниця,
Дешевше, ніж ми знали до війни.
То тільки ворон здуру гонориться –
І лапки відкидає без вини.
Збірка «Навпроти» містить багато віршів про кохання («З тобою і без тебе…», «Мене щоранку з клена будить горлиця», «Твоя рука в мою долоню…», «Не дівчина – Богиня із Олімпу», «Тільки білі вогні, що біжать в далину», «Я не хочу такого кохання», «Тебе побачу – серце завмира», «Хоча б очима доторкнись»), у яких звучать філософські мотиви, міркування про плинність людського життя, мотив любові до матері («Минає той час», «Коли починає співать соловей»):
Візьму за руку і відчую пульс –
Звичайності своєї чи безсмертя?
Прикметно, що філософські мотиви пронизують усю збірку, навіть вірші про кохання, чи про красу довколишніх краєвидів. Не полишає поет і найсокровеннішого свого прийому – дивитися на речі невидимим оком іронії, що допомагає нам долати «найтяжчі круговерті».
Ми вже багато до чого звикли. Все – як і треба ніби. А поет іноді змушує нас глянути на давно відоме зовсім з іншим поглядом. Глянути й усміхнутися, як-от:
І в будень буває свято,
Як еврика – новина…
Принцес розвелось багато,
А Баба-Яга – одна!
Гадаю, що навіть цих слів достатньо, щоб зацікавитися книгою і, читаючи, багато де сказати: «А й правда!» Захоплено, ніби ви й насправді щойно відкрили Америку.
Валентина БІЛЯЦЬКА, доктор філологічних наук, професор Національного технічного університету “Дніпровська політехніка“.
