ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ДОВЖИНОЮ В ЖИТТЯ
Стрімко лине час… Наче, зовсім недавно несміливо переступала поріг редакторського кабінету, тримаючи в руках свою першу в житті замальовку — про кухаря одного із місцевих закладів громадського харчування та її надзвичайне захоплення квітами, а вже минуло майже сорок років. І вже далеко, десь у радянських вісімдесятих залишилися перші журналістські страхи з приводу того, як же сприймуться редактором — дуже серйозним (бо в окулярах) чоловіком за заваленим паперами й газетами столом у наскрізь прокуреному кабінеті — мій перший журналістський «шедевр», написаний (це вже я тепер розумію) у кращих традиціях звичайного шкільного твору.
Олексій НЕСТЕРЕНКО
Тоді ж, благословляючи мене, ще далеку від журналістики, на суворий редакторський вердикт, моя сусідка-заступниця головного редактора Ольга Поливач-Малиновська сказала:
— Якщо за наступним матеріалом Олекса пошле тебе на меблеву фабрику — значить, приживешся. Усі редакційні новачки через неї проходять…
Послав… Пішла. Написала, на щастя, й не раз. І я, й затим інші мої колеги, хто пізніше приставав до нашого газетярського берега, отримавши перше «бойове хрещення» простим виробничим матеріалом, постійно, день за днем вчилися у свого редактора справді «красного», красивого та виваженого, літературного слова — як у величезному нарисі чи серйозному публіцистичному роздумі на шпальтах районки, так і в звичайній новині, рядовій інформації, простому повідомленні…
Для нього, досвідченого журналіста, який пройшов тернистий професійний шлях від літстудійної стіннівки до редагування районки, шліфуючи власну фаховість у колективах районних та обласних часописів, неписаним правилом і водночас потребою душі була повна самовіддача в журналістській, редакторській праці, про всі труднощі й радощі якої можуть судити тільки люди, глибоко посвячені у нелегку й непросту справу творення газети.
У колі однодумців...О.Нестеренко посередині
Зі сторони годі уявити, як доводилося викладатися йому, щоб нескінченний газетний конвеєр працював без збоїв, щоб передплатники своєчасно отримували свій інформаційний продукт, щоб він був цікавим, різноплановим. Щоб взявши до рук черговий номер своєї районки, передплатники у жодному разі не відчували «поміж рядками» якихось внутрішньо редакційних, фінансових, кадрових проблем чи негараздів, щоб наша газета була перед іншими, часописами конкурентоспроможною. Хоч саме це зазвичай додавало редакторові завчасної сивини та карбів на серці.
Багато років редагуючи «Носівські вісті», О. Г. Нестеренко прагнув, щоб газета не була зашореною, щоб правдиво й різносторонньо висвітлювала життя району, була змістовною, інформаційно насиченою й водночас не програвала в поліграфіному оформленні. А головне — щоб не була, як він любив повторювати, «якоюсь безликою сіромахою», а справді подобалася читачам. Газета — це задушевний співрозмовник, який не повчає і не наставляє, а змушує думати, привертає увагу як до добрих справ, так і негараздів, безчесних або героїчних вчинків, з першими з яких громада має боротися, а хорошими — пишатися.
Не бути самим лише «кримінальним чтивом», долучатися до збереження культурних та духовних скарбів, писати про звичайних працьовитих людей, чесних, самовідданих та сумлінних, на яких, власне, тримається наша держава, місто, кожне село…
Може, сучасним молодим людям якоюсь мірою це видасться старомодним, та хай там як, а саме ці традиції, започатковані журналістами старої школи, а не теперішніми блогерами, іміджмейкерами, піарщиками, креативщиками колективи нинішніх багатостраждальних регіональних друкованих ЗМІ продовжують сповідувати й сьогодні…
Стрімко летять роки… Ось і для Олексія Григоровича промчали вони в творчому та керівницькому неспокої, часом навіть на шкоду власній родині. Якоюсь мірою своєю величезною любов’ю та прихильністю до професії він, може, й завинив перед дружиною та дітьми, більше часу, здоров'я та свого неспокою віддавши не їм, а газеті, своєму редакційному колективу. Утім, рідні завжди з розумінням ставилися до цієї неспокійної професії, розуміючи, що журналістика — той шлях, що проліг через все життя його — назавжди редактора, літератора та поета. Й по-іншому вже не буде…
Писати про своїх колег-ювілярів, поруч з якими пройшла, у тому числі й більша частина твого власного життя, почесно, дуже відповідально і …неабияк боязно. Адже завжди є велика ймовірність пропустити щось дуже важливе та значуще. Утім, заспокою, себе тим, що у нас завжди є чудова можливість щось додати до вже написаного та сказаного про Олексія Григоровича, повторити написане чи почати писати спочатку — адже заслуженому журналісту України виповнюється лише … А, втім, не скажемо, скільки років. А, отже, й усі його найкращий матеріал, і його найталановитіші поезії й усі найкращі з любов’ю вирощені вирощені квіти у Олексія Григоровича ще попереду.
Березневі журавлики, що вже повернулися з далеких країв на Носівщину, принесли на своїх крилятах добру новину поціновувачам красного слова – Олексій Нестеренко готує до випуску нову збірку своїх поетичних творів. Тож пропонуємо увазі наших читачів кілька поезій, які увійдуть до неї. А шановному ювіляру бажаємо міцного здоров'я, невичерпного натхнення, тепла в родині та радості від кожному новому дні.
Нехай і надалі слово легко лягає Вам на папір, шановний ювіляре, а Ваші життєва мудрість і талант дарують нові поетичні рядки та тільки добрі, приємні спогади…
Катерина ГАВРИШ, членкиня Національної Спілки журналістів України.
СОНЕТ ВІДНАЙДЕНОГО СЛОВА
Пасу слова, великі табунища
Тенета рвуть моїх осінніх днів,
Як часто нам не вистачає слів,
Аби піднятись фраз буденних вище.
Щоби у слові ти, поет, горів
І піднімавсь у синє небовище,
Вітчизну серцем зігрівав од хвищі,
Й вулканністю своєю світ творив.
Бо цільно попада тоді лиш слово,
Коли із нього звіяна полова
І мислю серце, як тятива, пружить...
Приходь у вірші, птахо мудрокрила,
Іди у вічність, як тмутараканська брила,
Стріляє слово, як мовчить оружжя.
ж ж ж
ЯК дві краплі на батька схожий, —
Кажуть люди на мене в селі.
Я не знав, трохи вірив, а, може...
Просто я ще тоді був малим.
І не бачив, як плакала мати
У подушку, щасливу від снів...
А для мене завжди наша хата
Була в щедрій колисці весни.
Мене мама разом із дорослими
Не пускала кататись на лід,
І радів, як із ланки приносила
Найсмачніший «від зайця» хліб.
Що ви мовите? Виріс? Може...
Впала сліз каламутна сіль...
Не вигадуйте, люди, я схожий,
Як дві краплі, на мамин біль!..
ж ж ж
ЛЕСІ УКРАЇНЦІ
Любові гронами бентежно тополино.
Віддзвонює твоя лунка любов,
Злітає пісня в небосинь орлино,
Щоб рідну землю обійняти знов.
І загорітись кетягом калини,
Над дивен світ цей, над погідний день.
Бриніли очі барвінково-синьо,
Співали людям сонячних пісень.
Було у них щось вічне, українне —
Орлиний клекіт і вербовий сум,
Що вистигло із хорів солов'їних,
З Тарасових бунтарських віщих дум.
Леліялася пісня в серці гінко,
Ставали зброєю вулканові слова...
Безсмертна слава Лесі Українки
Мені з пісень народу ожива.
ж ж ж
ІЗ НІЖИНСЬКОГО ЗОШИТА
Місто ста горобин засинає натомлене,
Дише юно, мов дівчина, в ложі весни.
Гоголь хилить чоло в сни зеленої повені,
В кожній зморшці-тривозі народу пісні.
Дивен день відійшов у небо роззорене,
У тривожні очиці зірких залізниць,
Світ каштанів свічадить, запалений зорями,
Із твоїх каросвітно-лукавих зіниць.
Три тополі в шість весел до мене привеслюють,
Три весни, триста радостей, тисяча доль,
В сонцеснопі кохань тисячма перевеслами
Я сповитий, щоб пить твою щедрість з долонь.
ж ж ж
ЗНОВ пишу сонети про любов
Так собі, між мріями та іншим,
Це про тебе думаю, либонь,
Знову цим коротким, рідна, віршем,
Не коротшим, ніж любов була...
Кожне слово снить твоїм цілунком.
Впали очі карі з-під чола
І розтали в серці хмільним трунком.
ж ж ж
ВІЗЬМІТЬ журу з собою, журавлі,
Свою журу, мою тривожну пісню,
Під теплі крила — рідної землі,
А в очі вицвілі — біляві наші вишні.
Візьміть з небес барвінку голубінь,
У мене з серця — чебрецю і м’яти...
Де б не були, вертайтесь звідусіль
В своє гніздо, до батьківської хати.
ж ж ж
Коли до вас мій прийде сивий кінь,
Один, без вершника, товаришечок чалий,
Ви запросіть його на хліб і сіль,
Зустріньте так, як ви мене стрічали.
Налийте в келих доброго вина
І рідним словом душу розворуште...
Я з вами пив — не допивав до дна
і вірші вам читав за милу душу.
І що між нами у житті було,
В зелених врунах зійде завтра сходом,
Моя поезіє, будь людям на добро,
Покарою — перевертням, забродам.
Я — тут, я — з вами, вічно у строю,
В святій шерензі, що на фланзі правім...
Свій біль і гнів, любов земну свою
Несу в священних журналістських лавах.
О. Г. Нестеренко
