Мрії збуваються, головне в них вірити і прикладати максимум зусиль для їх здійснення, переконаний Геннадій Назаренко. Його знає старше покоління міста. За плечима сумлінна праця на освітянській ниві, в органах місцевої влади. Нині на заслуженому відпочинку. Завжди цікавий співрозмовник, виважений, толерантний, мудрий.
З дитинства мріяв стати вчителем, зернинки педагогіки, які разом з юнаком росли і кріпли, посіяла перша вчителька Мотрона Яківна. Вона була еталоном порядності, доброти і майстерності. Знання, здобуті в конотопській школі, дозволили без особливих зусиль вступити до Ніжинського педагогічного інституту, на крок наблизитися до мрії. Студентське життя на природничому факультеті закрутило у своїй круговерті. Вже наприкінці першого курсу активного юнака обирають головою ради курсу. Громадська робота для Геннадія не була новиною, адже в школі він завжди був активістом. І тут, в інституті, згуртував навколо себе друзів, однодумців, які жили активним студентським життям, реалізовували задумане.
Як згадує Геннадій Владиславович, тоді студенти жили зовсім іншим життям, бачили мету, прагнули до неї йти.
«Ми прийшли навчатися, і наші викладачі прикладали максимум зусиль, аби випустити кваліфікованих педагогів, дати нам повноцінні знання, підготувати до самостійного життя», - продовжує мій співрозмовник. Громадська робота не заважала юнаку добре навчатися. В інституті знайшов і свою другу половинку, з якою вже майже півстоліття крокують душа в душу. Народили і виростили двох дітей Світлану та Святослава.
Життя підготувало багато випробувань і, як зазначає Г. Назаренко, він їх з успіхом витримав. Служба в армії в Забайкаллі. Робота в школі, інституті, згодом - заступником директора в ПТУ-2. В 1978 році запропонували стати директором ЗОШІ №14. В 1982 році надійшла пропозиція поїхати працювати в Монголію. З Ніжина вже кілька педагогів поїхало в цю країну.
На міський відділ освіти прийшла рознарядка, що в Монголію необхідні вчителі хімії і біології. Проте в Міністерстві освіти запропонували роботу не вчителя, а директора, адже на той час Г. Назаренко був директором ніжинської школи. І це в 36 років, "Так доля закинула в Монголію, і місто Ерденет. Місто вразило своїми масштабами, адже стоял о на місці видобутку вольфраму і молібдену, а за легендою тут була долина смерті. Величезна школа, 1900 учнів, З класів по 45 учнів, колектив нараховував більше сотні педагогів усього колишнього Радянського Союзу і дивний пейзаж за вікном. Іноді поважно пропливали каравани верблюдів.
Школа була найкращою в Монголії. Дух дружби панував у колективі. Всі були немов єдина сім’я. Перебуваючи на посаді директора школи, Геннадій Владиславович прапорцями позначив міста, звідки приїхали викладачі. Географія багатонаціональності вражала. «Швидко пролетіли роки, доля знову готувала нове відрядження...знову в Монголію. Зовсім по- іншому дивився на дружню країну. Особливо вражали культурні заходи, огляди народної самодіяльності - колоритно, яскраво, тими гостями були зірки із Союзу. Все було знайоме, але не рідне», - згадує Геннадій Владиславович.
За плідну роботу в дружній країні Г. Назаренко був відзначений багатьма високими урядовими нагородами, медаллю. Його душу гріло те, що поряд була сім’я, діти.
Вони й надихали на творчість, на роботу. Єдина незручність - клімат. Погода непередбачувана, але звикли.
Розвал великої держави покликав сім’ю додому. Складні часи, безробіття. «Мені довелося бути і підприємцем. У 1996 році за конкурсом пройшов до Ніжинського міськвиконкому, в оргвідділ, через кілька місяців очолив його. І потяглися чиновницькі будні. Робота особлива, вимагає самовіддачі. А це і підготовка рішень, виконкомів, сесій та багато інших питань, які доводилося вирішувати. В 1998 році призначили заступником міського голови, керівником апарату. Роботи значно додалося», - говорить Г. Назаренко. Проте Геннадій Владиславович вміло керував підлеглими, а їх було дуже багато. Як керівник апарату займався роботою апарату виконавчого комітету. Йому підпорядковувалися всі відділи, також був куратором силових структур міста.
Особливих труднощів не відчував, але будь-які вибори чи то Президента, чи місцеві, чи референдум накладали на нього свій відбиток. Нині Геннадій Владиславович по-іншому оцінює вибори і погоджується, що раніше було набагато легше працювати. Як він зазначає, йому завжди щастило з колективом: в школі, в органах влади, в медичному коледжі, в музеї.
Вісім років Г. Назаренко очолював краєзнавчий музей імені Спаського. Його поважав колектив. За часи роботи завів багато традицій, які полюбилися співробітникам.
Щотижня поспішають до дідуся з бабусею діти та онуки. Вже так заведено десятиліттями, що раз на тиждень за сімейним столом збирається вся родина. А прийде літо, і всі поспішать на дачу в Кунашівку, де чекають квіти і красива природа, сповнена ароматів- духмяних цілющих трав, де можна відпочити і згадати приємні миттєвості життя.
