15 лютого минає 32 рік, як останній солдат залишив пекельну землю республіки Афганістан. Тоді в лексиконі народу з’явилися слова: Баграм, Кабул, Кандагар, шураві і найболючіші «Вантаж-200», «Чорний тюльпан». Щороку 15 лютого для воїнів, які пройшли Афганістан, особливе свято. Цього дня вони поминають побратимів, зустрічаються, згадують юність в чоботях, проведену в горах Афгана.
15 лютого 2021 року - 32 річниця з Дня виведення військ з Афганістану. Фото ugorod.kr.ua/news
Кожен рік, напередодні цієї дати, відкриває в своїй шафі потаємну шухлядку Олексій Андрійович Ночовний. Бере по черзі до рук свої медалі. Пальці тривожно перебирають нагороди, а погляд занурюється в таке далеке-недалеке минуле…І лиш на мить розриває тишу репліка дружини, яка зовсім не зі зла, а так, ніжно, жаліючи свого Олексія, вигукує - «Знову своїми цяцьками граєшся…!» А він не пориваючи свої думки - відповідає: «Валентиночко, ти ж знаєш - не цяцьками граюся, а граюсь своєю кров’ю!».
Олексій Андрійович Ночовний. Фотоколаж Валерія Кичка
В кожного воїна-афганця свій життєвий подвиг, своя доля і свій особистий душевний біль. Посивіли завчасно хлопці-афганці. Ще й донині йдуть у тривожних снах у бій, затуляючи від куль один одного. Їм досі важко повертатись до цих чорних сторінок у їхньому житті та ще важче вирвати їх, знищити і забути.
Олексій був серед перших, хто вдихнув Афганське повітря… І один із тих воїнів-афганців, яким пощастило повернутись із того пекла до рідної домівки.
Його босоноге дитинство пройшло у невеличкому мальовничому селі Жовтневе, що на Полтавщині. Після закінчення середньої школи, вступив до Лубенського технікуму. Отримав фах слюсаря механозбиральних робіт. Працював у місцевому відділенні сільхозтехніки, звідти був призваний до лав армії. Проходив службу в групі радянських військ в Німецькій Демократичній Республіці. Після строкової служби виявив бажання продовжити. Проходив навчання в інституті прапорщиків. Отримав військову посаду командира зводу з ремонту автотракторної техніки. В 1978 році з НДР направлений для проходження служби в Туркестанський військовий округ. Туди забирає і молоду дружину Валентину, яка родом з Ніжина. Та з родиною на час довелося розлучитися. Валентина повертається до рідного міста. Олексій пригадує: « Грудень 1979 рік. Викликали мене у штаб. Глянувши на карту з надписом Термез – Кабул відразу зрозумів - Афганістан. Що таке Афган знали. Але що там очікує, ще і не здогадувалися».
У складі 181 мотострілкового полку, Олексій разом з іншими побратимами, по бойовій тривозі механізованою колоною переправилися через ріку Амудар’я, для надання допомоги демократичній республіці Афганістан. «Йшли по гірському перевалу Саланг. Було холодно. До – 20. Володій машини, яка була посеред колони, заснув. Двигун вийшов з ладу. Авто не рухалося, таким чином затримано рух величезної колони. Начальник бронетанкової служби полку дав команду зіштовхнуть машину в провалля. Колона продовжила рух. Далі восьми кілометрова тунель. Зупинилися в місті Баграм. Звідти почалися перші бойові операції, - ділиться Олексій Ночовний. - Запам’яталася найперша. Наша колона попала під обстріл. Перші втрати. Загинув водій механік і прапорщик – старший бойової машини. Підбігає до мене водії однієї з машин, а я був старший колони, та схвильовано питає - Що робити? Руки й ноги трясуться, я й сам не знаю, що робити. Даю команду – Лягайте під колеса! І відстрілюйтеся! А обстріл був з «амінівського» села ( де жили родичі афганського президента Хафізулла Аміна). Бойові обстріли тривали. Далі команда начальника розвідки дивізії - Вихід! З правої сторони гора, з лівої - ущелина...»
За вивід колони без втрат, прапорщик Олексій Ночовний отримав свою першу медаль – «За бойові заслуги». Далі інші операції, за одну з них, а саме в ущелині Панджше́рске - орден Червоної зірки.
Чотири місяці в Афганістані, а дружина й досі думала що Олексій на навчанні в районі міста Самарканда. Писала листи до частини. А в одному попросила: «Якщо будеш, Олексію, в місті Самарканді купи мені пухову хустину». Довго не знала Валентина, що її коханий в гарячій точці Афганістану…В Кабулі ніс службу. Кожної хвилини ризикував життям. Втрачав побратимів, та все ж вірив, що повернеться на рідну землю.
"Перш за все, це був наш солдатський обов’язок, ми дали присягу й чесно виконували її". - наголошує Олексій Ночовний.
У червні 1981 року повернувся з пекла. Направили до Київського військового округу. Далі Ніжин. 18/27 Артилерійська база озброєння.
Дружині Олексій так хустку і не привіз, натомість забрав спогади з далекої країни, від назви якої, ще довго здригалися родини, де зростали сини – соколи… Настав лютий, і та омріяна дата 1989 року – виведення військ…
Напередодні дати виводу радянських військ з Афганістану проходить скорботний маршрут Ніжинщиною на могили полеглих афганців та патріотів, які загинули під час військових дій на сході вже нашої держави.
Біля пам'ятного знаку Афганцям Ніжинщини фото Валерія Кичка.
На могили лягають квіти, а побратими – афганці, разом головою Ніжинської міськрайонної спілки ветеранів Афганістану Сергієм Ступаком, схиливши голови стоять у хвилині мовчання та подумки обіцяють навідатися наступного року.
Пам’ятний знак ( с. Безуглівка ) фото neadm.cg.gov.ua (Ніжинська РДА)
Нині афганець Олексій Ночовний працівник освітянської сфери міста Ніжина. Традиційно у лютневі дні освітянська профспілка на чолі з Володимиром Сорокіним вітає своїх колег – ветеранів Афганістану з річницею. Побратими збираються у затишній кімнаті за чаєм, згадують ті далекі часи юності обпалені війною. Слід зазначити, що на даний час у освітянській родині вісім ветеранів: Микола Бабенко, Віктор Кривець, Василь Тавлуй, Віталій Дудка, Микола Білан, Олексій Ночовний, Юрій Користиленко, Юрій Железний.
Жодна війна не має виправдання. Навіть якщо в бою вбито одну людину. Війна в Афганістані тривала більше 9 років. Загинули десятки тисяч людей. Тисячі отримали поранення. Сотні колишніх воїнів померли від ран. Убитим і живим не було і нема за що виправдовуватися. Їх нема в чому звинувачувати. Але їх варто пам’ятати. Потрібно пам’ятати цю війну, цю трагедію...
Серед загиблих у Афгані кожен четвертий - з України. Пекло цієї війни пройшли більше 160 тисяч українців.
