Ніжин. Сіty публікує календар подій на травень.
Нагадаємо! Вийшов черговий випуск «Календаря знаменних і пам’ятних дат міста Ніжина на 2020 рік », який випускає Ніжинська центральна міська бібліотека ім. М.В. Гоголя. Календар-щорічник є своєрідною енциклопедією життя міста, в якій подано не тільки перелік подій та ювілеїв, а й розширену інформацію про найважливіші з них, в т. ч. мало досліджені.


Лікарня мала 25 ліжок та амбулаторію, де працювало 3 лікарі й 7 фельдшерів. З 1887 р. по 1925 р. лікарнею керував відомий лікар, «Почесний громадянин Ніжина» (1908) Микола Галицький. В 1920 р. земська лікарня перетворена на державну. Адреса: вул. Московська 21.

Доктор філологічних наук (1988). Професор (1989). Відмінник народної освіти Казахстану (1980). Відмінник народної освіти України (1982). Заслужений діяч науки і техніки України (2006). Лауреат літературної премії ім. М. Коцюбинського (1999). Лауреат державної літературно-мистецької премії ім. М.В. Гоголя за книгу «Нежинский список второго тома «Мертвых душ» Н. Гоголя» (2013). Дипломант обласного конкурсу «Краща книга року – 2008» за книгу «Николай Гоголь и Нежин» (2008). Лауреат премії імені Георгія Вороного (2011). Автор 30 монографій і понад 200 статей про Ніжин та ніжинців. Нагороджений орденами «За заслуги» 3 ступ. (2012), 2 ступ. (2016), медалями.
Вибрані праці: Ніжинська вища школа. 1820–1995. – Ніжин, 1995; Ніжинський драматичний театр ім. М. Коцюбинського. – Ніжин, 1996; Пилип Морачевський – поет, драматург, перекладач. – Ніжин, 1996; Ніжине мій… – К., 2002; Ніжинська вища школа : сторінки історії. – Ніжин, 2005; Гоголь и Нежин : монографія. – Нежин, 2008; Нежинский список второго тома «Мертвых душ» Н. Гоголя. – Нежин, 2012; Ніжинська вища школа у спогадах студентів і викладачів: у 2-х т. – Ніжин, 2015 (співавт.); Поляки в Ніжині та їх роль у розвитку культури міста (XVII–XXI століття). – Ніжин : НДУ ім. М. Гоголя, 2019.

Доктор технічних наук (1988). Професор (1995). Заслужений діяч науки і техніки України (1999). Директор Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (нині Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського) (1985–1992). Проректор Києво-Могилянської академії (1992–1993). Проректор і завідувач кафедри Київського інституту культури (1993–1995). Директор Книжкової палати України (з 1995 р.). Головний редактор журналу «Вісник Книжкової палати». Академік Міжнародної академії інформатизації (1995). Лідер Української консервативної партії (2005–2019). Лауреат премії ім. Івана Франка у галузі інформаційної діяльності (2010). Нагороджений орденом «За заслуги» 3 ступ. (2009).
Вибрані праці: Біла книга України, або Вашингтонський консенсус в дії. Наслідки економічних реформ 1991–2001 років. – К., 2003; Латентні структури світової політики. – К., 2003; Судьба Украины в мире управляемого хаоса. – К., Лира-К, 2018.

Доктор філологічних наук (1971). Член НСПУ (1965). Один із засновників ТУМ та Народного Руху України. Був співробітником редколегії журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»). Сприяв виданню в Україні творів Уласа Самчука. Переклав із французької романи Робера Мерля, Франсуа Моріака, Віктора Гюго, новели П’єра Буля, з польської – збірки оповідань Северини Шмаглевської та ін. Опублікував близько 30 книг та 500 статей.
Вибрані праці: Словник літературознавчих термінів Івана Франка. – К.: Наук. думка, 1966 (співавт.); Іван Вишенський : Життя і творчість. – К., 1968; Слово о полку Ігоревім : Критичний нарис. – К. : Дніпро, 1968; Василь Козаченко : Літературний портрет. – К., 1973; Чарівне зерно поезії : Літ.-крит. нарис. – К. : Рад. письменник, 1986.

Лауреат Державної премії СРСР (1978). Нагороджений орденом Трудової Слави 3 ступ., медалями, в т.ч. «За заслуги в розвідці надр в ознаменування 100-річчя створення геологічної служби» (1982).

Випускник Ніжинського технікуму механізації с/г (1976). Працював у Ніжині: майстром-різьблярем на підприємстві «Джерела» (1988–1996), столяром фірми «Кур’єр» (1996–2004). Названий «ніжинським Страдіварі» як автор мініатюрних скрипок. Персональні виставки у художньому відділі НКМ імені Івана Спаського.
Народний майстер України (1990). Член Національної спілки майстрів мистецтв України (1993). Учасник Всеукраїнських, обласних та місцевих виставок. В колекції майстра різьблені предмети широкого вжитку: декоративні сувеніри, ікони, ексклюзивні вироби з капів тощо.

Значну частину літературної спадщини В. Любич-Романовича становлять переклади творів А. Міцкевича, Дж. Байрона, В. Гюго, А. Шеньє, Ш. Мільвуа. Володів французькою, німецькою, англійською, італійською, польською і латинською мовами. Залишив помітний слід як пропагандист творчості М. Гоголя. На матеріалах української історії й фольклору видав у часописі «Маяк» цикл віршів та балад про героїчне минуле України: «Запорожец», «Кошевой», «Запорожье» (1841), «Мечты» (1842), «Барабаш у Хмельницкого на пиру» (1845) тощо.


Інженер-енергетик. Кандидат технічних наук (1995). Почесний енергетик України. Керівник Державного науково-технічного підприємства «Укренергоефективність» (1999–2013), ВП «Енергоатом-Трейдинг» (2010–2018), ВП «КБ «Атомприлад» (2018). Член Чернігівського земляцтва.

Випускник юридичного факультету Університету Св. Володимира у Києві. Служив у II відділенні канцелярії царя Олександра II і був членом комісії для складання проєктів законів, що стосувалися перебудови судової системи (1853). Голова департаменту Одеської судової палати (1868). Сенатор (1870).
Дослідження «История образования Государственного Совета в России» (СПб., 1859) було відмічено російським царем Олександром II і автору «за особые труды его по составлению этого сочинения Высочайше пожалована 27 дек. 1859 г. золотая табакерка с вензелевым изображением Высочайшего имени Его Императорского Величества». Вибрані праці: Речь об источниках местных законов, действующих в некоторых губерниях и областях Росийской империи. – К., 1846; Об источниках местных законов, некоторых губерний и областей Росии. – СПб, 1857; История образования Государственного совета в Росии. – СПб, 1859.


Вибрані праці: Соціально-психологічне забезпечення соціальної роботи. – Х., 2011; Проблеми соціальної роботи та соціальної політики в Україні: Навч. посіб. – Чернігів, 2012; Життєстійкість та особистісний ресурс: значення понять в контексті психології соціальної роботи // Актуал. пробл. психології: Зб. наук. пр. Ін-ту психології НАПНУ. – К., 2014. – Т.11, вип. 9.

На його честь названо Інгуський науково-дослідний інститут гуманітарних наук (2001). Нагороджений орденом «За заслуги» (2005, посмертно). Автор наукових праць з історії, етнографії та фольклору горців. Вибрані праці: Несколько слов о героях в ингушских сказаниях // Сборник сведений о кавказских горцах. – Тифлис, 1870 – вып. IV; Ингушские праздники // Сборник сведений о кавказских горцах. – Тифлис. – 1871 – вып. V; Об ингушских кашах (фамильных склепах знатных родов) // Терские ведомости. – 1871. – №17; Нравственное значение присяги у ингушей // Терские ведомости. – 1871. – № 21; О характере ингушей // Терские ведомости. – 1871. – №30; Об ингушских женщинах // Терские ведомости. – 1871. – №31.

Професор. Дійсний статський радник. У 1831 р. брав активну участь у боротьбі з епідемією холери. Нагороджений орденами св. Святослава і св. Анни 2 ступ. Вибрані праці: Краткое обозрение душевных способностей животных // Журнал Министерства народного просвещения, 1839; Опыт обозрения и биологико-психологического исследования способностей человеческого духа. – СПб, 1872.

Працювала вчителем російської мови та літератури на Чернігівщині (1978–1987). Член Національної спілки письменників України (1987). Літературна премія «Благовіст» (1999), літературна премія імені Олеся Гончара (2000), Полтавська обласна премія імені Панаса Мирного (2005), Полтавська обласна премія імені Леоніда Бразова (2012). Твори друкувалися німецькою (в антологіях «Ein Rosenbbrunnen» (1998), «Die Kürbisfürstin» (2000), японською та сербською мовами. Вибрані праці: Тільки світу. – К., 1984; Дерево облич. – К., 1999; Ніч у кав’ярні самотніх душ. – Миколаїв, 2004; Портрет жінки у профіль з рушницею. – К., 2005; Помри зі мною. – Львів, 2006; Синє яблуко для Ілонки. – Львів, 2012.

Кандидат історичних наук (1885). Засновник Харківської бібліотечної школи. Брав участь у роботі I Всеросійського з’їзду із бібліотечної справи (1911). Член Товариства бібліотекознавства (з 1908 р.). Перший директор наукової бібліотеки Харківського університету (1917–1922). Нагороджений орденами Св. Станіслава 3 ступ. (1898), Св. Анни 3 ступ. (1902) та 2 ступ. (1912). Вибрані праці: Библиотека Харьковского университета за 100 лет ее существования (1805–1905). – Х., 1907; Положение вопроса о библиотечном персонале в Западной Европе и у нас : докл. чит. в заседании Общества библиотековедения, 22 нояб. 1908 // Записки Харьковского университета. – 1909. – Кн. 1; Причины неустройства наших академических библиотек // Библиотекарь. – 1910. – Вып. 2.

Онук видатного російського актора Михайла Щепкіна (1788–1863). Випускник Московського університету (1883). Професор Новоросійського університету в Одесі (1898–1906; 1917–1920). Депутат Першої Державної думи Російської імперії від м. Одеси. Входив до фракції партії кадетів (1906), згодом співпрацював із більшовиками. Автор статей в «Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона». Вибрані праці: Падение канцлера графа А.П. Бестужева-Рюмина : по новым данным Копенгагенскаго и Венскаго архивов. – Одесса : «Экономическая» тип. и литогр., 1901; Русско-австрийский союз во время Семилетней войны. 1746–1758 гг. : Исслед. по данным Венскаго и Копенгагенскаго архивов. – СПб : тип. «В.С. Балашев и К°», 1902.

Член Спілки письменників СРСР (1987). Член Спілки письменників України (1987). У 2004 році переїхав в Нью-Йорк, але незабаром повернувся на Україну. Похований у Києві на Байковому кладовищі. Твори: Борис Черняк та інші : повість // Дніпро. – 1984. – №1; Сніги цвітуть : повість і оповідання. – К., 1985; Слідами соболят : повісті, оповідання. – К., 1989.
Підготувала Любов Гусєва, провідний бібліограф міської ЦБС
