Єлизавета Олексіївна Хуторна (11.06.1896, с.Ізносково, Курська обл. -08.01.1980, Київ), справжнє прізвище – Островерхова, відома українська драматична акторка, заслужена артистка УРСР (1951).
Єлизавета Хуторна належала до тієї плеяди талановитої молоді Ніжина, вихованців драматичного гуртка Марії Заньковецької, які стали основою нового українського театру. У знаменному 1906 р., після оглядин вистав гуртка, Микола Садовський відібрав та запросив до створюваного ним першого стаціонарного українського театру М. Малиш-Федорець, І. Ковалевського, Є. Островерхову (Хуторну), Ю. Скорохода, І. Мінька, Ю. Міловича, А. Бородавку (Остерського), Г. Москвичову (Ніжинську), І. Росіна. Пізніше до трупи М. Садовського приєднаються молодші ніжинці - Д. Грудина, І. Грудина (Тарнавська), О. Третьяков (Сосницький).
Дитячі та юнацьки роки Єлізавети Островерхової пройшли у Ніжині. Після закінчення гімназії (зі срібною медаллю) та педагогічних курсів вона працювала вчителькою у Ніжинському грецькому училищі та брала участь у аматорських драматичних гуртках.
У 1906р. М. Заньковецька готувала виставу за п’єсою І.Карпенка-Карого «Суєта». Сама Марія Костянтинівна грала Наташу, а Ліза Островерхова гімназистку Василину.
У травні молоді аматори вирішили сфотографуватися в садку біля будинку М. Заньковецької. Марію Костянтинівну посадили в центрі, а навколо неї згрупувалася молодь. Поруч із Заньковецькою, по ліву руку сіли майбутні провідні артистки театру М.Садовського - Марія Малиш-Федорець та Єлизавета Хуторна. (На знімку вони виглядають праворуч)
У садочку Марії Заньковецької
«Хуторною» Ліза Островерхова стала з легкої руки Миколи Садовського. За спогадами артистки, під час їх знайомства Микола Карпович поцікавивися:
«А звідки Островерхова, - він підкреслив її російське прізвище, - знає українську мову?
- Мій батько українець, і ми досить довго жили на хуторах біля Ніжина. Я дружила з селянськими дітьми…
- На хуторах, значить? … - Ну, от, як візьму тебе до свого театру, то будешь на сцені Хуторна. Марусе, – звернувся він до дружини, - правда чудовий псевдонім? Так, відразу погодилася Марія Костянтинівна, котра була явно задоволена результатами знайомства, - прізвище поетичне і рідкісне. Є Лісова, Озерна, а от Хуторної не чула…». (Родина Островерхових мала хутори поблизу Ніжина у Хвилівці та Курилівці).
У 1906—1919 роках Є. Хуторна - актриса Театру Миколи Садовського в Києві. ЇЇ кращі ролі: Василина ("Суєта" І. Тобілевича), Хвеська ("Дві сім'ї" М. Кропивницького), Зінька ("Лісова квітка" Л. Яновської), Анна Андріївна ("Ревізор" М. Гоголя). Згодам працювала у театрах Вінниці, Одеси (1925), Полтави (1936) [Музично-драматичний театр імені М. В. Гоголя ], під час війни на Кавказі, далі - в Ужгороді (1945) і в Запорізькому Театрі ім. М. Щорса (1947—1957).
На творчу долю Єлизавети Хугорної випало щастя зіграти одну з головних ролей у епохальній першій постановці «Камінного господаря» Лесі Українки.
Газета «Рада» назвала день прем’єри – 18 січня 1914 року - «золотим днем» українського театру»: «Прекрасна п’єса Л. Українки, глибоко задумана і художньо виконана, яка так оригінально трактує світову тему Дон Жуана, що скрасила б кожен європейський театр, мала відогратись перед нами, і в глибині серця билась, як птах в сильці, несміла думка, чи ж наш український театр в сучасному стані своєму вийде з перемогою з цієї справи. Він переміг!»
«Рубікон перейдено – писав Всеволод Чаговець, – і український театр вступив у сферу загальнолюдських, загальноєвропейських ідей, завершивши свій переможний шлях, усіяний колючками колишніх обмежень, недовір’я, скептицизму та відвертої ворожості». («Киевская мысль», 1914, 21 січня, № 21).
Це була творча перемога перших виконавців «Камінного господаря». В історію рідної культури вписані імена творців спектаклю – режисерів М. Старицької та Г. Матковського, художника І. Бурячка, артистів І. Мар’яненка (Дон Жуан), М. Малиш-Федорець (донна Анна), М. Садовського (Командор), Є. Хуторної (Долорес), І. Ковалевський (Сганарель). Зверніть увагу: - у знаменній виставі провідні ролі виконали одразу троє ніжинських вихованців Заньковецької!
Єлизавета Олексіївна розповідала:
« З усіх моїх ролей у театрі Садовського Долорес була найскладнішою.
Уявіть, яка безодня між цим глибоко психологічним, філософським образом і, наприклад, Оленкою з прекрасної мініатюри С.Васильченка «На перші гулі». А саме в улюбленій ролі Оленки я тоді найповніше утвердила себе в амплуа ліричної інженю. Роль написана у прозорій ліричній манері. Характер сільської дівчини був мені зрозумілий до дрібниць.
Інша річ Долорес…
У той час, працюючи в театрі, я вчилася на філологічному факультеті вищих жіночих курсів. Леся Українка була кумиром київських студентів-словесників. Я теж була закохана у її творчість. Право зіграти Долорес, надане мені, молодій актрисі, було надзвичайною честю. Хвилювалась, губилась, плакала. Словом, та роль була вистражданою». (Валерій Гайдабура. Інтерв’ю через півстоліття // Український театр -1971, №1, с. 23-24)
Сцена з вистави С.Васильченка «На перші гулі». Є.Хуторна - Олена, І. Мар’яненко - Тиміш. 1912 р.
Лілія Руденко
Завідувачка відділом «Поштова станція» Ніжинського краєзнавчого музею ім. Івана Спаського
