Мистецтво є вражаючим винаходом людства. Це засіб засвідчити свою присутність у світі, засіб самовираження, а один із основних його критеріїв – життєва правда. Мистецтво – прихисток свободи, бо дає можливість фантазувати, прикрашати і очуднювати світ. І це очуднювання також стає благородною правдою!
Наталія Євгенівна Кочакова назвала свою книгу «Катарсис», пояснивши термін як «очищення емоцій мистецтвом». Дійсно, мотиви страждання й співпереживання присутні у книзі. Але головним її мотивом можна вважати зачудоване відкриття краси, яка чи не найбільше сприяє оновленню людської душі, тобто – катарсису.
Три розділи складають цю книгу. Якщо оцінювати їх послідовно за принципом «що найкраще вдалося», то варто почати із прози. 

Наталія Євгенівна є чудовим оповідачем. Вона не тільки утаємничена в закони казкового жанру, але й знає особливості дитячої психології: як розповісти казку, щоб у читача горіли очі, щоб краса полонила його душу, щоб хотілося творити добро. Казки об’єднані в цикл «Історії чарівного саду». Такі місце дії вибрано недаремно. Адже люди багато працювали, щоб виростити сад, «ніби фарбами на полотні, малювали рослинами на землі дивовижної краси картину». І зрештою створили цей багатий і окультурений простір – «тому-то дерева, кущі і квіти, птахи і тварини, що жили тут, – уміли розмовляти».


І ось ельфи розповідають першу історію… Відомий сюжет про працьовиту Бджолу і легковажну неробу Осу автор ілюструє діалогом, що надто зрозумілий сучасникам – навіть зі словами «інфляція», «депіляція»… Персонажі не такі однозначні, як зазвичай бувають у фольклорі. Наприклад, за всієї поваги до працелюбства, читач зверне увагу на «забитість» безпросвітньої трудяги Бджоли. Хоча, звичайно, моральна перевага – за нею. З іншого боку, вловлюємо певну рацію у цинічних міркуваннях Оси: труд повинен мати мету і якось винагороджуватись. І світ широкий створений не лише для безперервної праці… Варто і над цим замислитись.
Таким чином автор осучаснює відомі літературні образи, переосмислює їх і робить глибшими, багатограннішими. І оскільки казки пишуться для дітей, то така трансформація ненав’язливо примушує юних читачів задуматися над складністю і неоднозначністю людського життя.
І так у всіх семи казках цього чудового циклу. Ми зустрінемося тут і з мудрим котом Рижиком, якого звірі хотіли вибрати на царя, та вирішили не псувати; переживемо катарсис після розповіді про важке щастя материнства у казці про Сорокопутів, і в іншій – цілком реальній історії про те, як можна нашкодити любов’ю; будемо захоплені дуже симпатичною й інтригуючою казкою про «Х-фактор» серед птахів…
Казки вдаються авторці найкраще, і, здається, саме на цьому жанрі їй слід зосередитися. А втім… Ніхто не знає таємниць натхнення.
Живопис у книзі служить не лише ілюстрацією, а й є повноцінною її складовою частиною. Дванадцять кольорових робіт виконані у реалістичній манері. Лише три із них мають символічні сюжети. Обкладинка: із похмурого нагромадження засніжених скель піднімається в синяву неба ефемерний метелик. Лелека, що приносить немовля у поліську хатину. Запалені свічки біля гілочки орхідеї. Всі три картини символізують політ (вогонь – це теж рух у гору). Інші картини – традиційні зображення навколишнього. А можливо, це балади буднів? Пейзажі осінні й зимові, натюрморти… Цей близький світ виписаний старанно, з душею, із замилуванням природною красою достиглих плодів, домашніх тварин, всього того, що складається в гармонію повсякденного життя… Відзначимо яскраву кольористику цих робіт, а іноді – ніжні акварельні напівтони.
Якщо у казковому жанрі й живописі авторка почувається вільно й невимушено, то в її віршах спостерігаємо значний «опір матеріалу». Поезія, представлена у книзі, потребує найбільшого авторського опрацювання. Однак позитивними рисами є опора на світову класику, декларація гуманістичних цінностей, щирість і сповідальність, окремі смислові й образні відкриття. 


Виникнення у себе дару поезії авторка вважає несподіваним дивом – недарма на обкладинці метелик: «Раптом музика у серці зазвучала… Я вже інша, ніж була колись». Далі – звернення до неба, зірок, дороги… Народжується усвідомлення того, що прийшло одкровення, тобто осягнення якоїсь істини. Ця нова правда про світ і людину заново відкривається в уже колись відомих сентенціях: «Но надо так стихи писать, Словно прощаешься с любовью, Кричишь нахлынувшею болью, Когда уже нет сил молчать». З’являється мотив болю. Не тільки щастя і політ – причина поезії, але й біль…
І між цими полюсами щастя і болю буде творитися майбутня лірика Наталії Кочакової – сповнена любові до людей і світу, сповідальна і по-справжньому майстерна.
Хай вона виникає з напружених роздумів, плідної праці й легкого пера!

Олександр Гадзінський, літературознавець

Ілюстроване літературно-художнє видання.

Малюнки – автора.

Книга виготовлена у видавництві «Орхідея» ФОП Лук’яненгка В.В.

 

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися