Прасування одягу – заняття насправді дуже давнє, люди постійно дбали про свій зовнішній вигляд і про свій одяг.
У фондовій колекції Ніжинського краєзнавчого музею ім. І.Спаського зберігаються вугільні праски та нагрівальні (цільнолиті). Для огляду запрошуємо до відділу Музей «Поштова станція».
Найпоширенішими були нагрівальні праски — вони ставилися в піч або на вогонь і розігрівалися. Нагрівалася така праска близько 30 хвилин і приблизно стільки ж зберігала тепло. Не дивлячись на те, що електричний аналог був винайдений в кінці XIX ст., чавунні праски використовували аж до середини XX ст. ( Значно дорожчими були спиртові праски — в XIX столітті за них давали невелику отару овець.)
У вугільні праски совком або щипцями засипалося розжарене вугілля. Господиня закривала праску на клямку та енергійно махала рукою, щоб в отвори попадало повітря для швидкого розжарення вугілля. Інколи вугільні жаринки випадали та псували тканину, тож згодом стали майструвати праски з трубкою. Вугільна праска складається з металевого литого корпусу, підошви, кришки, клямки для закривання, ручки. Між корпусом та підошвою з обох боків для доступу повітря розміщені круглі або ж напівсферичні отвори. Кришка виготовлялась таким чином, що мала по боках по кілька зубців для покращення тяги. Закривалась вона за допомогою клямки, яка для зручності мала кульку. Ручки в основі металеві, поверх - дерев’яні. Іноді вага прасок сягала до 12 кг.
Прасування було важкою роботою. Підошва праски повинна була бути бездоганно чистою та відполірованою. Праски необхідно було регулярно, але лише злегка змащувати, щоб уникнути корозії та потрапляння іржі на тканину. Бджолиний віск запобігав прилипанню прасок до накрохмаленої тканини. Якщо праски нагрівали в печі, то використовували відразу дві праски — поки одною прасували, другу нагрівали. Постійною турботою була температура: праска повинна була бути досить гаряча, щоб добре прасувати тканину, але не настільки гаряча, щоб її обпалити.
При виготовленні прасок дотримувалась певна трикутноподібна форма із загостреним носиком. У розмірах зберігалося певне співвідношення довжини до ширини як 2:1. З плином часу відбувалося удосконалення форми, зменшувалися розміри та вага, прасування ставало більш якісним та зручним. Праски оздоблювалися орнаментами, фігурними ручками та різними декорованими деталями.
Кілька поколінь в родині користувалися однією праскою, передавали в спадок як цінну річ та символ достатку. Інколи вони використовувалися і як предмет для лущіння горіхів, і як важіль на вагах, і навіть як мишоловка.
Тож запрошуємо всіх долучитися до створення ширшої колекції та передати музею старовинні праски, які зберігаються в родині та пам’ятають тепло рук бабусь та прабабусь. Створюємо історію разом!
Використані джерела:
https://www.wiki.uk-ua.nina.az/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%BA%D0%B0.html
http://chigirinzapovidnyk.org.ua/index.php
Інформацію підготувала Ірина Радей, науковий співробітник відділу Музей «Поштова станція».
