Переїхавши з Донеччини на віддалений хутірець Талалаївської громади на Ніжинщині, Олена Атаманенко не опустила рук, а власноруч створила музей українського народного побуту, і тепер радо всіх запрошує його відвідати
Олена Атаманенко
З Оленою Атаманенко вперше ми зустрілися в редакції, куди вона зайшла дати оголошення. І хоч люди часто приходять до нас у різних справах, ця відвідувачка привернула мою особливу увагу. Насамперед чистою українською вимовою, що є досить незвичним для нашого чернігівського, змішаного з багатьма іншими північно-прикордонними діалектами, регіону. А ще голова Олени Михайлівни була пов’язана хусткою, з-під якої виднівся обідок розшитого кольоровими нитками та люрексом старовинного очіпка. Розговорилися.
Виявилося, що манера говорити та оригінальний головний убір для неї зовсім не данина останній моді на українську старовину, й навіть не форма її власного національного протесту проти російських загарбників (хоч дуже б хотілося це так назвати), а стиль життя. Олена Михайлівна народилася й багато років прожила в Сіверську. Тому самому старовинному містечку на Донеччині, яке брало свій початок ще з козацьких зимівників у Шовковому Яру й водяних млинів на тоді ще повноводних та швидкоплинних Бахмутці, Ямі, Сіверському Дінцю. Був колись такий млин і в її прадіда, отож їхній рід міцними козацькими коренями вріс у донецьку землю.
У дитинстві дівчинка захоплювалася розповідями батька про численні скіфські кургани, кам’яних баб, про печенігів, гунів, половців та інші племена, котрі населяли цю територію ще до появи слов’ян. Доповнені переказами його сестри Уляни Трохимівни, ці та вже наступні історії козацької доби глибоко западали в серце дівчини, тож з часом вона стала писати історію свого родоводу та збирати різноманітні старовинні артефакти та предмети старовинного українського побуту. Навіть мріяла відкрити свій власний, домашній міні музей. І відкрила б, якби у квітні 2014 року місто не окупували проросійські збройні формування.
Олена Атаманенко
Навіть розуміючи, якими можуть бути наслідки цього вторгнення для їхньої родини з яскраво вираженими націоналістичними поглядами й переконаннями, Олена Михайлівна все одно ще якийсь час вагалася, бо ж розуміла, що скоро повернутися додому навряд чи й вдасться. А потім їй наснився покійний батько – у сні Михайло Трохимович просив доньку якомога швидше вивезти дітей з небезпечної території. Тож зібравши найнеобхідніші речі, Олена Михайлівна з доньками Марією та Валентиною переїхали до Києва. Та поки облаштовувалася на новому місці, шукали житло та роботу, зрозуміла, що повертатися їм вже фактично й немає куди…
Утім, прижитися у мегаполісі їй, доньці вільних поселенців Дикого Поля, яка з пуп’янка захоплювалася історією свого краю та родоводу, по крихтах збирала старовинні артефакти й переймалася питаннями екології, було непросто. Якось у одному зі столичних клубів органічного землеробства їй на очі потрапило оголошення про продаж будинку в одному з віддалених сіл Ніжинщини за сміховинно низькою ціною. Так в Олени Атаманенко на хуторі Кравчиха з’явився власний дачний будинок. Разом з чоловіком Валерієм Анатолійовичем думали спочатку, що приїжджатимуть сюди з дітьми та внуками відпочивати, вирощуватимуть овочі, доглядатимуть за квітникам. Однак поступово життя в єднанні з природою так захопило подружжя, що вже незабаром вони переїхали сюди назовсім. А коли поруч з їхнім продавався ще один будинок, Олена Михайлівна вирішила придбати і його.
Не для проживання чи тому, що власної земельної ділянки їм було мало. Окремий будинок був їй потрібен для того, щоб хоч і не в рідному краю, а бодай тут, на Чернігівщині, втілити свою давню сокровенну мрію – облаштувати для огляду автентичну народну світлицю.
Вона б їм організовувала цікаві екскурсії кімнатами свого домашнього музею, знайомила з численними старовинними експонатами, багато з яких ще в чотирнадцятому році перевезла з Донеччини, частувала б автентичними стравами свого бахмутського краю,а тепер вже й Ніжинщини та тими, старовинні рецепти яких передаються від покоління до покоління у їхній родині.
А, втім, чому про цей домашній музей говориться у майбутньому часі? За кілька днів після нашої розмови ми скористалися запрошенням Олени Михайлівни і завітали до неї у Кравчиху. Там ми на власні очі переконалися, що свій омріяний музейний селянський двір вона вже облаштувала. Розповідала, що вже й гостей разом з Валерієм Анатолійовичем у старовинному народному вбранні з хлібом-сіллю на рушнику зустрічали. Й екскурсії у них були, й козацький куліш. Влаштовували фотосесії. Бажаючі ще й залишалися тут на ночівлю, щоб пройнятися атмосферою та надовго залишити в пам’яті відвідини справжньої старовинної селянської хати…
Окрилена таким інтересом до сільської глибинки і старовини, Олена Михайлівна навіть поділилася з нами своїми мріями дворічної давності - побачити свою Кравчиху не віддаленим хутірцем з трьома десятками жилих дворів, а сучасним поселенням прихильників екобезпечної органічної системи землеробства. Благо для цього тут є всі можливості – чимало порожніх будинків на продаж, родючий чорнозем, розкішна природа й навіть великий ставок на околиці. Навіть обговорювала такі перспективи з багатьма своїми столичними друзями та знайомими, але… У її мрії знову втрутилася війна…
…Вже наступного після свого повномасштабного вторгнення на нашу територію дня через Кравчиху сунули російські війська. За старезними військовими, ще періоду великої вітчизняної війни, мапами саме тут проходив старий шлях на столицю, недарма ж і найближче від них село зветься Великою Дорогою. Ними рашистські завойовники користувалися під час свого сумнозвісного «бліцкригу» по триденному захопленню столиці у 2022 році. І хоч завдяки мужності та самовідданості наших воїнів це їм не вдалося, проте майже місяць мешканці Кравчихи провели в тимчасовій окупації.
-Наша хата вікнами виходить на трасу, тож поки ще було світло й інтернет, рахували з Валерієм Анатолійовичм ворожу техніку, що рухалася на Київ, й передавали дані в чат-бот, - згадує події дворічної давнини Олена Михайлівна. – Потім лічили прильоти. Якось після чергового обстрілу загорілися пожнивні рештки на городі. Кинулися разом з сусідами гасити пожежу, аби не перекинулася на будинки. Збиваємо полум’я ,а як тільки їхні вояки раз по раз над нашими головами стріляють автоматними чергами, відразу ж падаємо на землю, в попіл, у жар – це вони так розважалися…
У світлиці з помічником Валерієм
Непроханими гостями заходили в оселі хутірчан. Не обминули і їхньої. Вікно у веранді, одне з небагатьох вцілілих після обстрілів, розбили. Валерія Анатолійовича, що з опіками після чергового гасіння пожежі лежав, не зачепили, а в господині довго перевіряли документи, з подивом оглядали фольклорну народознавчу світлицю.
-А загалом було дуже страшно, - розповідає далі моя співрозмовниця. – Не тільки за себе, як за сусідських внучат, яких батьки вивезли з Києві до бабусі на хутір, за сусідку Галю, яка по мінному полю йшла на Велику Дорогу за хлібом для тих самих внучат… На щастя, все обійшлося… Ви просто не уявляєте ту радість, як в село знову прийшли військові. Наші. З хлібом і ліками. З доброю звісткою, що ворог відступив…
-Зайшла я до на подвір’я своєї музейної світлиці, а в ній вікна повибивані, наріжна стіна вся посічена осколками, горище все світиться дірками після артобстрілів, - з сумом продовжує Олена Михайлівна. – Думаю собі, невже це вже все, невже кінець моїй мрії. Але ж ні, не можна так. Треба брати себе в руки й починати все по новому. Тож і дах, і вікна ми вже відремонтували – щось відновлювали самі, щось з допомогою дітей. Ще нам багато допомагали наші та закордонні благодійні фонди та організації. Тому на весні вже маємо намір відновити екскурсії й знову будемо запрошувати до себе гостей. Будемо працювати над тим, щоб дозвілля наших гостей було ще цікавішим та різноманітнішим. Можливо, це буде сільський екологічний аграрний туризм. А ще на додачу до вже створеної історичної, облаштуємо ще одну, нову експозицію – про прихід «руського міра». Треба, щоб люди знали й берегли своє українське коріння, свої витоки, а, головне, розуміли, що насправді несуть із собою ось такі недобросусідські сусіди…
Катерина ГАВРИШ.
