Довго думала над тим, з чого краще розпочати цю розповідь про ніжинську родину книголюбів Бассак – Євгенія Аскольдовича та Тетяну Федорівну. Ідучи на інтерв’ю, запаслась питаннями, одне з яких : як довго часу проводите в бібліотеці? Переступивши поріг квартири, відразу отримала відповідь: Вони живуть, практично, у бібліотеці. Книги тут дивляться на гостей звідусюди. Розставлені акуратно, з любов’ю на спеціально облаштованих полицях: за змістом, автором, періодом написання тощо. Кожному окремому розділу своє місце. Саме ця домашня бібліотека і робить цей дім домом. Господар, хранитель і служник фоліантів - Євгеній Аскольдович проводить до святая святих - в свій робочий кабінет. Книги, книги, книги… Тут неймовірний спокій і затишок, який вони випромінюють, виструнчившись на полицях у рівненькі й різнокольорові ряди. «Ми з книгами не сусіди, а родина.», - загадково посміхаючись зазначає Євгеній Аскольдович та продовжує. - Скільки себе пам’ятаю, завжди у моєму житті була книга. Я б сказав, що я ніби народився з книжкою у руках. Любов до книги привив дід, а любов до читання батько».
фото Валерія Кичка
Євгеній Аскольдович виріс у родині інтелігентів: діди та бабусі – вчителі, закінчували інститут народної освіти (НДУ ім. М. Гоголя). Батьки знані в Ніжині лікарі. Батько Аскольд Панасович – лікар онколог, мама Тамара Михайлівна, лікар – стоматолог. Вдома була сімейна бібліотека, яка постійно поповнювалася. Пригадує: «Перша, моя свідомо прочитана книга, «Песнь о Гайавате» в перекладі Івана Буніна. Сьогодні шукаю переклад цього твору українською. Пам'ять береже спогади, як часто з батьком відвідували книжковий магазин, а саме, відділ підписних видань, де заплативши за два томи, можна було підписатись на повне зібрання. У нас вся квартира була в книгах, ми практично на них спали. Навіть перша придбана сімейна річ моїх батьків – книжкова шафа. Ми всі читали. Моя мама у досить солідному віці нині і годинами може читати поезію напам’ять. А батько, який ще паралельно викладав мед дисципліни у ніжинському медичному училищі, у своїх лекціях завжди використовував художнє слово. Його студенти й досі про це згадують. Мій брат Олександр (лікар), до речі, рано опанував літери. З трьох років вільно читав газети, журнали. У нього теж велика бібліотека. Ми з ним обмінюємося книжками, даруємо один одному. Батько вів читацький щоденник, я теж так роблю. Ще одна людина, приклала руку до моєї «книжкової любові» – це моя вчителька, Юдіна Марія Михайлівна, викладач російської мови та літератури у ЗОШ №1 . Дуже грамотний фахівець та хороша людина. Пам’ятаю, що кожен урок розпочинався з поетичної п’ятихвилинки. І це мотивувало та спонукало любити поезію. Перша моя домашня бібліотека, яка налічувала до 1, 5 тисячі примірників, майже вся згоріла…Електропроводка підвела. Навіть не хочу згадувати про це. Спочатку я починав збирати суто фахову бібліотеку: коли був вчителем у школі, а потім і викладачем у Гоголевому виші( за фахом біолог і географ). Далі збирав видання по дотичній темі – цікавила фізика. Згодом додалася і художня література. Це здебільшого літературна класика, книги з мистецького напряму та історії, цікавився і краєзнавством. Того часу книги хоч і різних напрямків та друкувалися російською мовою, а от коли почалася війна на сході України концепція мого зібрання змінилася - зараз перевожу свою бібліотеку на українську мову. Купую книги видані виключно українською мовою. Відслідковую роботу видавництв. Цікавить мемуарна література. Останнім часом зацікавили видавництва Олександра Савчука, «Піраміда», «Апріорі». Відкриваю для себе нашу Галичину, щоб осягнути сутність українців…»
На запитання: чи все з полиць прочитано? « Майте на увазі, що всі книги прочитані від «корки до корки»? Ні! Але кожна «прощупана» по «діагоналі», знаю про що там...
фото Валерія Кичка
Є в цій квартирі – книгарні іще одна людина, яка кохається в книгах так само, як Євгеній Аскольдович. Знайомтесь – його друга половинка, Тетяна Федорівна. Познайомились вони ще студентами. «Пам’ятаю черги в магазині «Освіта», - розповідає Тетяна Федорівна, - і першим завжди стояв Євген Бассак. У нього був в руках був великий портфель, його незмінний супутник, який завжди був наповнений книгами. Євген заходив до студентського гуртожитку, заносив цей портфель і нам філологам розкладав книги, так знайомив з новинками. Всі знали: якщо Бассак іде з портфелем - будуть книги. Книга увійшла і в наше сімейне життя. Плавно, гармонійно. Половина сімейного бюджету іде на книги. Тож, квартира поповнюється новими стелажами».
фото Валерія Кичка
За словами Тетяни Федорівни, Євгеній Аскольдович знає книжковий ринок на «нюх». «Він знає, що і де видається, спілкується з багатьма людьми, своїми однодумцями на різних форумах! Дуже любить серійні видання. Для нього бібліотека це не просто зібрання книг, це частина життєвого простору, місце діалогу. У нашої бібліотеки є дуже цікава властивість, вона збирає людей. У нас в квартирі завжди людно: приходять історики, філософи, мистецтвознавці, ботаніки, генетики, філологи, письменники, професори, доктори наук…».
фото Валерія Кичка
«Люд різношерстий», - жартує Євген Аскольдович. – Серед моїх друзів немає дурнів. Не знаю, що вони знаходять в мені, а от мені з ними дуже цікаво. Ми годинами спілкуємось. З людьми, яких люблю, я ділюся книжками. Розповідаю про найцікавіше з прочитаного, рекомендую звернути увагу на того чи іншого автора, або видавництво».
(Авт. Під час спілкування з Євгеном Аскольдовичем отримала книгу і я. Особисто мені він порадив познайомитися з творчістю сучасної письменниці Галини Пагутяк. Читаю її книгу «Урізька Готика».)
«Книга – це цілий всесвіт для мене, - продовжує Євген Аскольдович. - Особливо зараз коли обмежений у своїх можливостях (авт. через важку хворобу). Але книга для мене – ще й своєрідна гра: коли шукаю поповнення для своєї бібліотеки, я як приватний детектив. Книги – це все. Торкаюся до кожної сторінки і які світи там ховаються, яке розмаїття думок, вражень!...»
фото Валерія Кичка
«Кожна книга - це скарб, продовжує Євген Аскольдович. А найцінніша «монета» мого скарбу згоріла під час пожежі. Це було перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Я його випадково знайшов у Ніжині на барахолці. Там бувало такі речі можна було знайти. Був у мене товариш, який добре розбирався в книгах, в плані їх цінності, то з ним ми часто ходили на ці барахолки. Серед мотлоху посуду, одягу, там лежали цілі стоси книжок. От він собі за руб купив «Вечори на хуторі біля Диканьки» з автографом самого Гоголя. А я нині маю репринтне видання «Кобзаря» кін.20 ст.»
фото Валерія Кичка
Завершуючи майже двогодинну нашу розмову, не могла не поцікавитися: Кому дістанеться ця бібліотека? « Хочу щоб цю справу продовжив хтось з моїх онуків. Культ любові до книги ми передаємо з покоління в покоління. Так що книга і для наших дітей та онуків, це річ особлива: малими ніколи не розмалювати, не рвали. А вже кинути книгу, то взагалі неприпустимо. У нас на всі свята подарунок для малечі – книга! Так що продовжувачі будуть!».
фото Валерія Кичка
Ще буде обов’язково продовження нашої розмови...
фото Валерія Кичка
