Хтось на передовій зупиняє ворога зброєю, хтось лікує в тилу, хтось волонтерить, хтось щодень працює на своєму робочому місці. Кожен тримає свій фронт, а всі разом наближаємо Перемогу. Сьогодні мова про ніжинку, яка у мирний час робила жінок красивими, вишуканими – це відома дизайнерка, модельєр Тетяна Верба. З початку повномасштабного вторгнення росії на територію України, замість стильних суконь, які у неї замовляють модниці з усієї країни, вона шиє одяг та амуніцію нашим бійцям на передову. Про майстерність, волонтерство і ще де що – у нашому інтерв’ю.
Тетяна Верба за роботою
Тетяно,як зустріла звістку про повномасштабне вторгнення? Тобі було складно зберігати спокій?
Війна буде! Це зрозуміла – за декілька днів до 24 лютого... Я подивилася виступ путіна. Вся його міміка, жести, маячня про те, що він хоче змінити історію «заднім числом», говорили про його готовність наступати. Техніка на кордоні тільки чекала на команду "фас". До речі, ще перед новим роком, клієнтка з Харкова, яка працює десь при уряді, казала, що минула влада вже продала Харків, Одесу.., й поділила Україну... Але прийшов Той, хто не віддає. Тому мирно вирішити конфлікт не вийде і назріває війна... Мені було страшно, що нічого буде їсти і я казала чоловіку, що треба запастися кашами й олією... Дуже добре, що я прислухалася до себе й закупила крупи. Ми потім з дівчатами кожного дня їх їли. Два с половиною місяці... Ще й допомагали, тим в кого не було. Коли пролунав перший вибух я, мабуть, як і всі, підскочила у ліжку й зрозуміла - почалося... Якось доспали, чоловік, навіть, поїхав на роботу в Київ.
Я швидко зібрала документи, гроші, трохи одягу, їжі в рюкзак, взяла дітей і побігла до батьків, перевірити, чи є в них продукти, про всяк випадок. Менший Син Даніїл залишився у бабусі, а старший син Володимир пішов працювати в "Кузню Верба". Повернувшись додому, я ще спробувала заспокоїтися і працювати, бо ж купа замовлень...
Страх і рій думок не давали зробити багато… Вибухи, новини, розпач, невідомість, оточення міста з усіх боків, «феєрверки» градів в моєму панорамному вікні - таким було продовження... А ще дзвінки хлопців, жінок і матерів військових, з проханнями допомоги.
З цих дзвінків і розпочалося твоє волонтерство?
Треба було усе: одяг, балаклави, труси, розгрузки, бронежилети... Мій брат, Григорій Верба, в той час почав робити колючі «їжаки» з арматури, тисячами…потім робив буржуйки, бо ще холодно було... Далі воїнам не вистачало плит на бронежилети... Гриша почав робити їх з ресор. Військові приїжджали й кожну відстрілювали, щоб зрозуміти, як зробити найкріпшу та не дуже важку вагою плиту. Отак спільно і знайшли варіант, як робити міць (витримує калібр 7.62) і почали робити їх партіями. Мій син Вова працював разом з Гришою, своїм рідним хрещеним і наставником по життю.
Григорій Верба за роботою
Працював разом з усіма хлопцями, які прийшли допомогати в "Кузню Верба" і кожного дня, два місяці, з сьомої ранку до пізнього вечора працювали, безоплатно, для захисту наших воїнів.
Ми з братом зустрічалися майже кожного ранку і ота кава разом з ним заспокоювала і надавала сили. Ми разом!!! Ми робимо одне діло: я тканиною, він залізом - разом рятували життя. Одне, два, три... І вже ніхто не рахував далі. Просто працювали.
Як вдалося зібрати таку велику потужну команду швачок, адже багато людей полишали місто? Де брали матеріали: тканину, фурнітуру? Хто долучився до цього напрямку роботи?
Далі, зрозуміли що треба багато всього. А ні наших рук, ні матеріалів не вистачає. Ми працювали у двох з Марією Гавриленко. Свого часу ми працювали з нею у Будинку Моди VERBA, вона завжди підтримувала мене. І в перші дні війни вона прибігла допомагати.
Та за два тижні Марія поїхала з України. Я залишилась одна. Прийшов розпач: хлопці йдуть, просять. Заглядають в очі й острахом питають - скільки? Уявляєте?... Людина, яка йде класти своє життя за мене і моїх дітей, за кожного з нас, питає про таке... Я молилася і просила Бога дати мені руки, щоб я змогла дати цим хлопцям якомога більше... В цьому стані я записала своє перше звернення до людей. У фейсбуці, про допомогу. І цього ж дня до мене прийшло 17 дівчат! Хто різав, хто шив, хто малював... Це було супер! Зрозуміло, що наступний крок - знайти багато тканини. І я знов написала пост у фейсбук.
Люди зносили, знов і знов. А моя племінниця Анастасія Верба надсилала необхідну тканину із західної України. Це були сотні метрів.
Ми з дівчатами шили, Гриша з командою «варив», люди несли... Наші люди неймовірні!
Я просто плакала від того, скільки людей хотіли допомогти. Ніжинці приносили тканину, фурнітуру, крупи, консерви домашні... Я не назву усіх, бо багатьох імен навіть не знаю... Але це тепер мої рідні люди, мої Українці!!! Чисті душі, які я люблю і якими я пишаюся. І я впевнена, ми переможемо! Бо з вірою у Бога, з добротою і любов’ю в серці, яка наповнює кожного з нас, з довірою одне одному, яку ми народили в скрутний час, ми настільки сильні, що навіть самі не уявляємо цього.
Жіноча команда…фактор страху ніхто не скасовував, як справлялися з цим…?
Ви знаєте, наші швейні машинки так гули, що ми нічого й не чули... І працюючи, я постійно думала про одне - якомога більше встигнути і відразу віддати... А коли прилетіла бомба у будинок поруч з моїм, нас добряче трясонуло. Думали що то нас підірвали. Всі перелякалися. На той час в моєму будинку були ще люди, окрім дівчат - швачок... То був жах, як ми бігли в підвал. А коли подивилися на яму, що лишилася від сусідського будинку, зрозуміли, що аби попало в наш, то ніхто б не врятувався. От після того, я ще декілька ночей ховалася в тому підвалі і там же працювала. Тоді моїм натхненням і оберегом став молодший синочок - допомагав мені в роботі.
Тетяно, чому все ж таки вирішила поїхати з України?
На те багато причин. По-перше, я завершила свою місію - всі замовлення виконані… Разом з дівчатами і хлопцями з «Кузні», ми зробили понад 800 виробів - бронежилетів і розгрузок, сотні балаклав, тисячі трусів на фронт і у лікарні. По-друге, люди почали повертатися по своїх роботах: і хлопці і дівчата. Ви уявіть, два місяці без зарплати!? Ми давали дівчатам і хлопцям продукти, які могли, гроші які передавали люди.. Але зрозумійте, вже по тих цінах і в тій ситуації, цього було дуже замало. Людям треба було жити у них були сім’ї. По-третє, закінчилися матеріали: в мене тканина, а в Гриши ресори. І дістати вже не було де, ми «вичистили» усе й всіх...
І зізнаюся, я неймовірно втомилася. Це була якась вселенська втома: зранку до ночі, і з ночі до ранку. Я хотіла просто зробити паузу – побути з дітьми, виспатися. Попередила усіх, що закінчую волонтерську роботу і хотіла поїхати на західну Україну. Але Львів почали бомбити.
Я розгубилася, не знаючи що робити. І я знов молилася…Знаю, що Він завжди мене чує, завжди відповідає і веде. Я попросила Його про збереження моєї сім'ї, синів… Про те, що хочу бути корисною й надалі. Просила допомогти з відповідями – Як? Де? З ким? Чим?
В той же день мені зателефонувала приятелька, клієнтка з Німеччини, Ірина Бауер. Я їй все розповіла. А наступного дня вона сказала:« Є квартира, їдь сюди». Коли Бог веде, то відкриються усі двері.
У соцмережах (фейсбук) у одному зі своїх постів ти написала - Ми ж не на курорт приїхали в чужі країни! Хочу бути корисною. Тож там, за кордоном не полишила волонтерство, зустріла однодумців і разом зі своїми синами продовжуєте благородну справу. Розкажіть про це детально ?
Нас тепло зустріла родина німецька родина Юргена Матіса. Вони опікуються нами, допомагають в усьому і вже стали нашими добрими друзями.
Оговтавшись від пережитого, я почала шукати "своїх" і знайшла Ольгу Гермсдорф, нашу справжню, сильну, українську жінку, родом з Миколаєва, яка вже 23 роки живе в Німеччині. Із самого початку війни вона відправляє в Україну тонни гуманітарної допомоги для наших жінок, дітей, батьків, воїнів, в госпіталі...
Спочатку ми з дітьми пішли вантажити гуманітарну допомогу, а далі я сказала, що хочу, можу і є потреба шити одяг для захисників... Ольга підтримала, так і почалося.
Тепер разом із моєю Машею (Марією Гавриленко) та іншими українськими дівчатами з якими об'єдналися, ми пошили 60 піжам в госпіталі для поранених. Вони вже в Україні. Ще я купила футболки для воїнів. А вже через декілька днів мені надішлють тканину і ми будемо шити хлопцям форму. Хочу, щоб Українські воїни відчували, як ми пишаємося ними, віримо в них і хочемо їм допомогти. Хай скоріше повертаються додому здоровими й з перемогою!
Задля неї, Перемоги, єднається весь світ і в цьому ланцюгу єднання, ми найсильніші.
І я сердечно дякую моїм дівчаткам з Ніжина: Марії Гавриленко, Оксані Шкарупі, Гой Лідії, Танюші Максименко, Наталії Миколаївні, Светлані Дем’яненко, Оксані Міщенко, Наталії Віхаревій, Ксюші Годині, Наталії Білоус, Баскаковій Оксані, Галині Кішовній, Світлані Муромець, Оксані Штейнеккер, Вікторії Кондратенко, дівчатам в Хемніца (Німеччина): Марії Гавриленко, Лані Марковій, Евгенії Червонящій, Олені Прокопенко, Ірині Керейшите, нашим помічникам і людям з великою душею - матушці Дарії та отцю Михайлу Якубів, Анастасії Вербі, родині Маганових, Сергію Максименку, Неллі та Вадиму Неронским, Олені та Костянтину Смаліям, Оксані Шкарупі та її чоловіку, Анжелі Тимченко, Наталії Радченко, Юлії Кузьменко, Олександрі Шевченко, Сергію Пшеничному, Василю Мехеді, Роману Хоменко, Олександру Шеіну, Юлії Андрук, Ларисі Дмитренко, Яні Волинко, Наталії Волковій, Світлані Мельничук, Оксані Лукаш, Тетяні Мариненко, Олені Івановій, Тетяні Моісеєнко, Юлії Кузьменко, Евгенію Панчошому, Людмилі Захарченко, Сергію Руденко, Ярославу Опанасенко, Тетяні Дудці, Давиденко Тетяні, Наталії Миколаївні, Ользі Ігорівні, Роману Дранцуку, Юлії Литвиненко, Ірині Наконечній з чоловіком, Дмитру Передньому, Володимиру Стрельнікову, отцю Віталію, Олексію Котенку, Ігору Литвиненко, керівнику та і колективу ніжинського РЕМу.
І нашим німецьким друзям і помічникам: Ірині Бауер, Юргену Матісу, Ользі Гермсдорф.
Боже благослови й допоможи нам усім! Хай буде Мир! Разом до ПЕРЕМОГИ!
