Одна з мільйона історій життя української жінки. В Україні жінку шанобливо і велично звуть Берегинею роду. Які ми, українські Берегині, в часи найкривавішої війни 21 століття?
Історія ніжинської жінки, мами трьох дітей Єлизавети Загородньої.
Після цього слова я втратила 20 років свого життя...
Для мене, як і для кожної жінки України, своя історія війни почалася 24 лютого... Вранці, чомусь прокинулася від відчуття тривоги... Було ще темно, тож перевернулася на інший бік та знову заснула (в мене табу - ніколи не дивитись телефон вночі). Зранку прокинулася і відправила дитину до школи (потрібно було їхати з Ніжина до Вертіївки). Син, напередодні, довго просився залишити його вдома. А я наполягла, щоб йшов до школи... Двоє менших залишалася вдома: в середнього сина була виразка й він лікувався; менший був на карантині, в його класі виявили COVID. Відправивши старшого всілася за ноутбук. Почала читати чати, та нічого не можу зрозуміти... Написала колезі, а вона відповідає: "Війна". Після цього слова я втратила 20 років свого життя... Перша думка - "Як мій син? Треба терміново його забирати". Почала йому телефонувати. З першого разу слухавку не взяв, тож почала одягатися з наміром їхати за ним сама. Аж ось і він взяв слухавку, умовилися, що повертається. Коли вже був удома, я трохи заспокоїлася. Години пережитого страху за нього, були дуже важкими: адже просився лишитися, а я відправила його з дому. Це для мене був неймовірний стрес. В мене трусилися руки цілий день... Я завжди стримана й ніколи не панікую. Але на кілька хвилин скував страх...
Трохи оговтавшись, сказала дітям зібрати речі, а сама зібрала найнеобхідніше: особисті речі, гігієну, ліки, гроші, документи. Після цього потрібно було проаналізувати ситуацію в місті: пройшлася по магазинах та аптеках. Вже були черги. Найбільші стояли до банкоматів. Готівка в мене була, гроші на картці теж. З'явилися проблеми зі зв’язком. Написала сестрі, вона в Києві, щоб повідомила моєму чоловіку, якщо не буде зв'язку, то ми в сховищі. В укритті ми пробули десь годину. Потім пішли додому. Зрозумівши, що ситуація контрольована й наші найкращі хлопці нас захищають, я заспокоїлася.
ЛІЗА ЗІ СВОЇМИ СИНОЧКАМИ
Яка може бути паніка? Треба бути сильною
Та і яка може бути паніка? Треба бути сильною, адже діти беруть з мене приклад.
Той день я прокручую в голові знову і знову... Всім подзвонила з ким був зв'язок, комусь писала. Хтось уже виїхав, хтось збирався виїжджати. Я ще роздумувала: їхати в село чи ні. Щось в середині мене говорило лишитися в місті... Добре, що моє чуття ніколи не підводить. Почалися нескінченні дні схожі один на одного... Їли два рази на день. Спали в одязі. Потренувалися за який час встигаємо одягнутися, зібратися і спуститися у сховище, якщо раптом будуть бомбити. Зранку все знову по колу: новини, сніданок, перевірка ситуації на районі та похід в магазини, готування обіду, новини, сон (якщо можна його так назвати). Продукти в нас були, купила все в перший день. Домовилися із подругою Альоною, що на випадок екстреної ситуації - будемо разом. Спершу будемо годувати дітей (в мене троє, в неї двоє), а самі вже як вийде. Тобто я вже почала трохи планувати наперед. Звісно, колапсу в місті не було, жити можна було. Дуже боліло за мікрорайон Гуньки, за Чернігів. Особливо Чернігів... Він потерпав день і ніч... Вибухи та постріли було чути звідусіль. Було незрозуміло: свої чи ні. Найголовніше, я була певна, що все буде добре.
Кудись виїхати, не було навіть думки. Я знала і розуміла, що дороги з міста немає. Свого авто теж немає. Та і куди їхати? Скрізь черги, люди просто неба сидять і чекають допомоги. Ми залишилися в місті. Кожного дня обходила район, ходила на центральну площу, перевіряла магазини. Інколи, щастило купити хліба. Купувала ще й молоко. От так і жили. Головне, що разом із дітьми. Ми з друзями підтримували один одного як могли: діло в ніч – списуємося; прокидаємося - обов'язково пишемо один одному. Потрібно було триматися, триматися заради дітей, друзів, рідних... Намагалася бути на позитиві, наскільки це було можливо в той час. Тільки позитивні новини, тільки віра та надія на краще...
Було внутрішнє відчуття: на мій день народження цієї погані в нас не буде
Був кінець березня, сказала подрузі що на мій день народження цієї погані в нас не буде. Звісно, ніхто не вірив... Проте, 1 квітня, саме на мій 35-ий день народження окупанти залишили Чернігівщину. Тоді всі почали трохи оговтуватися. Загалом люди в нас дійсно незламні! Волонтери, військові, місцеві мешканці, усі справжні герої! Звісно, були й неприємні випадки, та що зробиш, сутність людини не змінити...
Чернігівщина була вільна, почали потроху відбудовуватися, допомагати один одному чим могли. Проте, війна тривала й триває і надалі. Забувати про неї не можна ні зараз, ні через 1 000 років. Ніколи не думала, що мої діти будуть чути вибухи, звуки сирен, ховатися у сховищах, будуть спати одягнені, не їстимуть хліб по кілька днів... Проте, я завжди кажу, нам пощастило. Мені навіть страшно уявити, як люди тижнями сиділи в сирих підвалах без води й хліба... З дітками... Це дуже страшно...
Після таких слів даєш собі слово захистити найдорожче
Діти в мене розумні, а подорослішали, здається, на роки вперед...Все розуміли… Найменший тільки питав: "Мамо, а я умру? Я ж і не жив ще"... Після таких слів своєї дитини, даєш собі слово, що в першу захищатимеш найрідніше й найдорожче - дітей.
Після деокупації Чернігівщини, життя продовжувалося. Проте, війна вплинула на все. Я працювала на двох роботах, але платити на квартиру і забезпечувати дітей ставало дедалі важче. Чоловік давно говорив, щоб поїхати працювати за кордон, та все якось не хотілося. Тут все своє, все рідне, а що там? Виїхати вирішила спонтанно. Просто сьогодні купила квитки до Польщі на завтра і все... Я ніколи так далеко не їздила. З дорогою пощастило: черг не було, кордон пройшли дуже швидко. Кілька годин і вже інша країна. Містечко де ми проживаємо, чимось нагадує Ніжин.
Незвично було, що світло не вимикають і на вулиці все сяє. Люди тут дуже добрі, виховані, тактовні. Умови проживання комфортні. Жінка, у якої ми винаймаємо житло дуже хороша. Забезпечила нас усім необхідним. Завжди запитує чи щось потрібно, чи все нас влаштовує... Я швидко адаптуюсь. Польська мова схожа на нашу. Я її розумію, але говорю ще погано.
Цього дня його носять всім своїм рідним
На Різдво нам принесли величезний пиріг з маком. Сказали, що цього дня його носять всім своїм рідним. Це було дуже зворушливо. Взагалі, таке відчуття, що ми тут гостюємо у родичів. Мої сини у Вертіївці відвідували спортивний борцівський клуб «Фрістайл». Тут поки без спорту. Хай адаптуються в школі, вивчать мову, а тоді видно буде. Школа польська, українських у цьому місті немає. Школа хороша, до неї діти йдуть на навчання з гарним настроєм. В школі 6 бальна система навчання, що незвично для нас, «дванадцятибальних».
Зараз у Польщі дуже багато жінок з України
Якщо для поляків раніше ми були тільки як люди, які приїжджають на заробітки, то тепер ми люди, які стали частиною їхнього життя. Що саме поляки говорять за Україну? Співчувають і намагаються якось допомогти. В школі, де навчаються діти, питали звідки ми, яка в нас ситуація... Люди дивляться новини й усе розуміють. Звісно, що ніхто так не чекає перемоги як ми самі...Напевно, ніколи стільки не було українців в Польщі, як зараз
Хтось втік від війни, хтось приїхав працювати. В кожного з них своя історія, свої надії, своє життя. Спілкуватися з земляками часу немає. На моїй роботі багато наших, а поруч зі мною поляки та двоє білорусів. У кожного своє бачення, але війну ніхто не схвалює. Люди живуть, працюють і всіляко допомагають ЗСУ. Польща дуже допомагає Україні й це відчутно нам.
Мрія лише одна - мир. Щоб всі загарбники, всі хто живе з думками влізти в чужу країну й поневолити її незалежність, згинули навіки. Щоб ніколи не звучали слова: смерть від ракетного обстрілу, втрата найдорожчих, війна, біль...
Щоб сльози в нас були від щастя і радості!
